Крок уперед (фрагмент)

Ігор зголосився сам провести перший рейд; він не збирався ні з ким ділити свою майбутню славу. У супроводі загону поліції він вирушив до одного з московських вишів — останнім часом заборонені ідеї набули чомусь найбільшого поширення у студентському середовищі. Прибувши на місце, Ігор пред’явив нове поліцейське посвідчення, чемно попросив перервати ненадовго заняття та запросити всіх учнів до актової зали. Коли це було виконано і в залі зібралися стривожені викладачі та студенти, Ігор для кращого ефекту наказав їм вишикуватися в одну шеренгу, а потім, зажадавши тиші, коротко наказав:

— Християни — крок уперед.

На мить все завмерло, повисла страшна, неприродна тиша. Потім кілька десятків молодих людей та дівчат дружно зробили цей крок. Слідом за ними поспішно виступили ще кілька людей, які, мабуть, спочатку завагалися.

По залі промайнув подих здивування та жаху. Поліцейські й жовтороті студенти, що бачили види, в однаковому заціпенінні витріщилися на добровільно зізналися злочинців, які мовчки стояли і не збиралися нікуди тікати.

— Та ви що, хлопці?.. — тремтячим голосом пробелькотів розгублений ректор. — Що ж ви робите?

Ігор почекав ще кілька секунд, щоб до кінця насолодитися перемогою. Потім, не приховуючи своєї урочистості, обернувся до поліцейських:

— Ну, чого ж ви чекаєте? Приступайте. Сподіваюся, наручників вистачить?

Того дня вони об’їхали ще три вузи і заарештували п’ятсот двадцять вісім чоловік — результат досі нечуваний. Заарештовані, як один, виявилися зухвалими і небезпечними злочинцями: вони лише розділяли заборонені переконання, а й дуже активно їх насаджували, проводячи шкідливі розмови і поширюючи антигромадську літературу. Багатьох із них поліція вже давно намагалася вирахувати, деякі були на підозрі, але через недостатність доказів і доказів залишалися на волі. І ось завдяки сенсаційному методу Садкова всі вони опинилися за ґратами; за якісь кілька годин було блискуче зроблено те, на що в поліції пішли б місяці кропіткої роботи.

З цього дня зійшла зірка Ігоря Садкова. На нього посипалися нагороди та заохочення, недавні супротивники навперебій висловлювали йому своє захоплення, різноманітні поліцейські підрозділи безперестанку запрошували його провести семінар або прочитати курс лекцій, за які платили дуже добрі гроші. Ігор, не роздумуючи, кинув жалюгідну роботу продавця відеотехніки, за яку раніше так тримався, і із задоволенням поринув у хвилі слави та благополуччя. Не бажаючи зайвого клопоту, він відмовився надіти поліцейську форму, заявивши, що його цілком влаштовує скромне звання агента. Це давало достатньо пільг і повноважень, не накладаючи будь-яких суттєвих службових обов’язків. Як і всім агентам-інформаторам, йому належало тепле містечко в якомусь офісі, де, практично нічого не роблячи, він отримував непогану зарплату: треба було тільки стежити за розмовами та настроєм співробітників, обережно підкидати провокаційні питання і не забувати регулярно писати повідомлення. З усім цим Ігор непогано справлявся, а також продовжував виїжджати на рейди — до навчальних закладів, на промислові підприємства, до державних установ та комерційних структур. Метод його діяв безвідмовно; щоразу після «Християни — крок уперед», що став уже знаменитим, у повітрі повисала напружена тиша — а потім незмінно виходили люди: одні одразу, спокійно і твердо, інші трохи повільніше, з широко розплющеними очима і зблідлими обличчями. Щоправда, виходило їх дедалі менше, але Ігоря це не турбувало. Це говорило лише про те, що завдяки його старанням більшість бунтівників уже спіймано.