Книга (фрагмент)

Я безцільно блукаю вулицями, намагаючись нагуляти натхнення. Але воно не приходить: думки не слухаються, розбігаються в сторони або тупцюють на місці, і сюжет нової повісті, що застряг на середині, ніяк не вимальовується далі. На душі від цього важко й нудно. Час іде, і дорогоцінний вихідний, за який можна було б написати цілий розділ, пропадає даремно.

Я ходжу вже близько двох годин, починаю замерзати і повертаю до будинку, щулячись від колючого вітру. Я думаю про те, що зараз схожа на кулькову ручку, у якої закінчився стрижень: ось вона лежить, ручка, зроблена для того, щоб писати — але стрижень порожній, і писати вона не може. Поки що не замінять стрижень; зробити це сама вона не в змозі. Отак і я. Стрижень це натхнення, без нього я не можу працювати. Замінити стрижень сама я теж не можу: натхнення приходить згори і від мене не залежить. У мене, щоправда, є кілька способів, якими іноді вдається «підштовхнути» натхнення; один із них — некваплива прогулянка. Я давно переконалася, що це буває набагато корисніше за вперте і безглузде сидіння за письмовим столом. Але сьогодні прогулянка не допомагає. Натхнення, мабуть, вирішило нагадати мені ще раз, що не воно підпорядковується мені, а я йому, і незважаючи на те, що в мене виходять досить вдалі речі і мене іноді називають «талановитим молодим автором» — у всьому цьому немає великої моєї заслуги . Що ж? Я це знаю, не сперечаюся і не задираю носа.

Прийшовши додому та поставивши чайник, я вирішую не здаватися та спробувати ще один спосіб: порадитися з героями своєї майбутньої книги. Усі вони виписані вже досить чітко і встигли здобути відому самостійність, з якою мені доводиться рахуватися. Коли персонажі досягають такого розвитку, вони можуть стати дуже корисними співрозмовниками і підкинути при нагоді непогану ідею.

Я зручно влаштовуюсь у кріслі, ставлю поряд на журнальний столик чай та печиво. Кого ж мені запросити першим? Ну звичайно, шляхетного Кальвістану: він займає в повісті одне з центральних місць, від нього багато залежить, та й розмовляти з ним завжди цікаво.

Кальвістан з’являється негайно, знімає капелюх і вітає мене чемним поклоном. Весь його вишуканий вигляд, від розкішного оксамитового камзолу до позолоченого ефесу шпаги, різко контрастує з більш ніж скромною обстановкою моєї маленької кімнатки. Невеликим зусиллям уяви я могла б перемістити нашу зустріч у якийсь білокам’яний палац, та й себе нарядити відповідним чином — але мені зараз не до цього: мені треба зрушити з мертвої точки, знайти сюжетну нитку, що обірвалася.

— Доброго дня, ваша світлість, — говорю я. — Я дуже рада вас бачити. Проходьте, сідайте і залиште, будь ласка, всякі церемонії. Бажаєте чаю?

Кальвістан опускається у крісло, посміхаючись трохи докірливо.