Крок уперед (фрагмент)

Ігор Садков не дарма вважався одним із найкращих агентів Особливої ​​Поліції і по праву цим пишався. Це йому належала ідея принципово нового і надзвичайно дієвого методу упіймання небезпечних злочинців, простого, як усе геніальне, і тепер широко відомого під назвою «Крок вперед». Ігор не раз потім згадував з усмішкою, як спочатку ніхто не хотів сприймати його ідею всерйоз, як її висміювали старі, досвідчені сищики, і мало не в очі називали Ігоря дилетантом і дурнем. Ще б пак! Те, що він пропонував, не лише порушувало всі існуючі правила розшукової роботи, а й, по суті, перекреслювало саму цю роботу і відкидало її на другий план — з чим, зрозуміло, самовпевнені панове поліцейські ніяк не могли погодитися. Але Ігор спокійно стояв на своєму, не зважаючи на глузування. Він з самого початку знав, що його метод спрацює, знав, що це буде повний тріумф, і сміятися останнім доведеться йому, коли противники будуть осоромлені.

Ідея прийшла йому дуже давно — одразу, як тільки «Особлива Поліція» вперше серйозно взялася за «ідеологічних злочинців». Ігор дивився кримінальні хроніки та репортажі, спостерігав за складними операціями, які проводила поліція, і дивувався, як це їй не спаде на думку такий простий спосіб легко та швидко виловити найбільш небезпечних призвідників. Однак Садков не поспішав поділитися своїм «ноу-хау». Він вирішив притримати його на чорний день, на випадок, якщо поліція зацікавиться ним самим — а в тому, що одного разу це станеться, він майже не сумнівався. У ранній юності він мав дурість зв’язатися з цими людьми, яких тепер офіційно оголосили ворогами суспільства, і навіть дещо захопився їхніми ідеями. Він, правда, швидко все це кинув, перестав відвідувати їхні збори і порвав з усіма друзями та знайомими з цього кола, та й часу з того часу вибігло чимало… Але у Особливої ​​Поліції довгі руки, і ворушити минуле вона вміє. Як знати, чи не спливе його прізвище в якихось паперах, чи в пам’яті когось із заарештованих. Ось тоді і знадобиться йому гарне знання злочинної ідеології та філософії; він підкаже поліції, як її треба використати — в обмін на власну безпеку. А можливо, і не тільки безпека: на цьому можна створити гарну кар’єру і вибитися в люди …

Так і сталося. Одного чудового дня Ігор Садков виявив у своїй поштовій скриньці повістку з викликом до Особливої ​​поліції. З’явившись за вказаною адресою, він постав перед похмурим офіцером, який скоріше наказав, ніж запропонував йому сісти і спитав у чоло:

— Отже, пане Садков, у період із дев’яносто другого по дев’яносто третій рік ви належали до однієї із нині заборонених релігійних груп?

Ігор постарався взяти себе в руки і не хвилюватися.

— Не те, щоб належав… Просто потусувався якийсь час… так по молодості. Тоді це було модно.

— Модно, кажете? – примружився офіцер. — А за нашими даними, ви досить регулярно відвідували збори цієї групи і навіть пройшли курс навчання…

– Ну, так, було діло. Тільки я давно все це покинув.