Мартин Гак

IX

Пани людей горілкою заохочують, щоб одбивали добре гайдамак. Що було дома огняної зброї — все пороздавали поміж підданими. Клюшник у приполі¹ порох носить та охочим у брилі насипає; а декотрі сокири на довгі топорища набивають, коси навпростець приправляють, дрюки дубові засмалюють. А гайдамаки так і грають перед панським двором по ярках та по горбах; то в гай пурнуть, то з гаю випурнуть. Не велика купа їх і була, а здавались тисячею. Жид-рандар, так аж очі заплющив, та все своєму богові молиться, а Жидівка з жидівчатами так поховались, що й собаки не винюхали б. Декотрі шуткували з рандаря:

— „А що ти чинити-меш, Жиде, як гайдамака під ворота прийде? Чи книжку читатимеш, чи під саж² утікатимеш, чи вийдеш назустріч та горілкою вітатимеш? Ой уже-ж тобі, Лейбо, карбів не писати: буде тобі гайдамака спину карбувати, буде тобі за оранду вистачати плату, носитимеш, хоч не схочеш, опанчу червчату³.

Під такий дивний час якось розжевріє розум людський, і мов з ного іскри посиплються. Хто зроду мовчазний був, дивись — глаголе таке, наче не при собі ходить. І ніхто б не вгадав, чи ми будемо битись, чи миритись із тими коліями⁴. По інших селах люди жалкуються було дуже на панів, то і не диво, що визирали січових гостей; а в нас пани не були лихі до людей, — так собі пани та й годі. І рандар у нас годящий був. Весілля справляємо було під його цимбали. Тільки що борода чортяча, а то зовсім наче християнин: і горілки вип’є, і пошуткує, і не дзижчить, як говорить. От-же кажи! Зненавиділи люде пана і Жида, скоро прочули про гайдамаччину. Чудний був час — хай уже не вертається!