Мартин Гак

VIII

Вартують наші паничі, розмовляють поміж себе тихцем селяне, аж гульк! і на нашому полі вродили червоні бодяки: притягли під Когарлик гайдамаки з-під Канева. Сумно було й поглянути з панського двору. На узгір’ї стояв панський двір, а поле поперед його переливалось горбами та долинами. Де гайок уріжеться в жито, де весняна вода одірве горба і зробить кручу — видно, як на долоні. Горе панам, горе ж і нашому братові. Двір хоч і обставлений був палями — тоді не можна було інше, — та що по тому? Як його вбережеш у день і в ночі? Зібрались люде в панський двір, та один одному не діймає віри. Там бо, між гайдамацьким роєм, познали де-які наших парубків на панських конях. Хто його знає, у кого яка думка! Про Хмельнищину почали вже так розмовляти, наче вона позавчора минула. Де та й пам’ять у людей узяла ся! що ти б сказав — вони самі того Хмельницького бачили і з ним укупі жидівські бочки по орандах розбивали. Таке свято надходило, що ніхто вже про будень і не думав. Позабували люде й діло робити, знай тільки про ту козащину правлять. Ну, як же тепер з тими гістьми привітатись? Чи їх самим до двору прохати, чи від них посланця ждати? Думка ж то думкою, а діло ділом.