Мартин Гак

VI

Коли-ж чуємо ми понад Росавою, що вже гайдамаки не злодійським робом ходять. По всій Смілянщині, Чигиринщині, Уманщині червоніють гольтяпаки у панських жупанах; жидівські шапки роздаровують молодицям на заткала — верхи¹ затикати; ксьондзівськими орнатами сідла вкривають. Хмельнищиною скрізь по Вкраїні запахло. І в нас понад Росавою декотрі паруб’ята позникали і коней з панських косяків² позаводили. Вжахнулися пани; давай навкруги токів та дворів справляти варту самими паничами. Найкращому Русинові не діймають віри; всіх нас уважають за гайдамацьких дядьків. А в нас і думки тієї не було, щоб гайдамакам понатуритись, бо й то були людські добродії, незгірші від кварцяних³ або народових⁴. Коли в кого жупан саєтовий від прадіда залежавсь, не надівай до церкви — злуплять. Коли в кого коник у лозах вигулявсь, найдуть — не сховаєшся. І все було вражі сини беруть у позику, нічого не рабують, не жакують⁵ по татарській. То вже, коли було терпіти від кого напасть, так краще від панів.