Мартин Гак

VII

Се ж то старечі колови так міркували, а парубоцтву хоч і не кажи. В тих на умі тільки співи про козацьку славу та про здобич велику. Та що? я й сам, дарма що вже був жонатий, де було знаю по пасіках старих людей, так було туди й прямую. „Дідусю!” скажеш було поздоровкавшись: „чули про нову Хмельнищину?” — „Шкода говорити, синку! Не щотижня велике свято, не щороку весілля”.

„А заспівайте мені, серце дідусю, тих пісень, що з старосвіщини позоставались”. — От було й заведе:

„Ой став пугач на могилу,
Та й крикнув він: пугу!
Чи не дасть Бог козаченькам
Хоч тепер потугу.

І день і ніч війни ждемо,
Здобичі не маєм.
Давно була Хмельниченька,
Що вже й не згадаєм.

Ой колись ми воювали,
Та більше не будем;
Того щастя й тої долі
По вік не забудем”.

І що б то здається! Слухаєш, та й заплачеш. Такий час був, що й дерево, ти б казав, шумить про давню козацьку славу. Тим-то було тільки по пасіках і почуєш старосвітську пісню. Крий Боже, хто заведе на селі! У Браницьких та в Яблунівських, то за старосвітські пісні і голови людям стинали.