Мартин Гак

XV

Тільки що се він вимовив, аж за плечима в його хтось гукнув:

— Не діждеш!

Я зирк! Страшенний сивий гайдамака обома руками підняв над собою здоровенну шаблюку. Не встиг я скрикнути — гаряча кров козацька бризнула мені на вид. Мартин Гак простягсь неживий коло мене.

— Зрада! зрада! загукали по всьому гаю.

— Отамана вбито! чути було всюди.

Зробилась велика завірюха між гайдамаками. Закрутились вони, мов той вихор, що, вкинувшись у гай, підніме колесом червоне листя з землі. Я вже й не тямлю, як я ту минуту перебув: думав, що моя голова ляже поруч з Мартиновою. А їм на мене й байдуже: вони юртуються¹ між себе. Далі — шарах! Покопотіли² долинами; зникли за горбиною; ще раз майнули оддалік мов крізь серпанок, та тільки я їх і бачив.

Вернувсь я в двір, оповістив панам. Взяли Мартина Гака і чесно поховали в яру. І досі Мартиновим яром зветься. Всі дівчата за ним плакали, а Жид аж два відра горілки подарував. Бувають люде й між Жидами. Коли ж на другий чи на третій день чуємо: попався Ґонта у московські лабети, довоювався бідолаха до червоної сорочки: Ляхи живцем з його шкуру здирали. А Залізняк наче крізь землю провалився. Тільки й зосталась по йому пісня:

Максим козак Залізняк, з славного Запорожа,
Процвітає на Вкраїні, як в городі рожа…
Пишний був цвіт, та гіркі ягоди вродили!…