Мартин Гак

XIII

Чи довго спав, чи ні — не знаю, тільки мене хтось будить. Прокинувсь — уже на світ починає займатись. Передо мною на пеньку сидить Мартин Гак. Такий же він понурий, як і був, тільки поблід, ніби нездужає. Кругом усе спить. Соловейко в гаю ладкає над гайдамаками, наче над ратаями.

— Так будуть, кажеш, битись, Петре? питає в мене тихцем Мартин Гак.

— Будуть, пане отамане.

— Не величай мене отаманом, Петре.

— Чом же?

— Не я се отаманую: отаманує моя недоля.

— Як же се так? питаю дивуючись.

— Не того я, брате, сподівавсь по козацтву, почав говорити Мартин, та й поглянув, чи нема кого близько. — Любив я правду змалечку, шукав її всюди, та й не знайшов ніде. Нема в світі правди, нема її ні в панів, ні в черців, ні в козаків. Коли зосталась де правда, то по вбогих хатах у запічку. Там стара бабуся, прядучи вовну, навчає унуків, як у світі по правді жити. Сумовитим ти мене знаєш, Петре, змалку, та не того я сумував, що з панами не вмію жити, а того, що шукаю було правди, та ніде не знайду її, тільки було в церкві про неї чую. От, наслухавшись у церкві про святу правду, „піду я — думаю собі — по манастирях! Там вона мусить коренитись, там вона росте, цвіте і солодкі ягоди свої родить”. Ге- ге! шкода праці!

Та й похитав Мартин Гак головою.