Мартин Гак

XII

Прийшли ми до куреня; аж сидить купа людей чимала, а між ними — хто-ж би? — Мартин Гак!

Спершу я наче не пізнав його в червонім жупані. Обличчя якось йому споважніло, Наче десятьма годів постаршав; тільки чоло було захмарене, і позирав перед себе сумовито. Хоч-би й не сказано мені, що се отаман, сам би я догадався.

— А що, Петре, на волі краще?

— Краще, кажу, пане отамане.

Він якось так усміхнувсь, і дивно мені стало, чого він такий сумовитий.

— А що? в вас трусяться? питає.

— Бояться, кажу, дуже, а проте битимуться.

— Побачимо.

Та й замовк.

Товариство його безпечне виспівувало пісень, а він, покручуючи мітласті вуса, нахиливсь проти багаття та наче й забув про мене.

Повів мене ясельничий до другої купи. Там привітали мене всі наші парубята. Мусив я з ними веселитись, та все випитую: скільки їх, звідкіля наринули, що завтра чинити-муть?

— Вчинили б ми й сьогодні, коли б не атаман! кажуть мені. — Щось він ніби сумує, ходячи по застумах¹, не велить нам чіпати панського двору. Хоч би Жида були захопили в оранді, а то й оранда порожня. Лейба пронюхав своє лихо, мов пес, та не мине песької смерті.

— А чим він, братці, перед вами винен? кажу я зтиха.

— Дивись, чим винен! гукне ясельничий. — Що то не був у козаках! Лях, Жид і собака — все віра однака.

Хотів я й про своїх панів сказати, та й замовк. Частують мене; випив. Вони ж собі п’ють та співають, а я приліг та ніби й заснув. Важким духом на мене від них повіяло. Почав я собі думати, що з сього пива вийде за диво. Думав, думав, тай справді заснув.