Ангел-охоронець (фрагмент)

— Неси сумку. ШВИДКО. Зрозумів мене? — спокійно й виразно сказав хлопець.

— Так, так, пустіть… — заскиглив злякано Власов.

Хлопець поставив його на підлогу – різко, майже впустив. Власов почовгав у роздягальню, інші пришиблено стояли, не сміючи втекти. Дмитро витяг із взуттєвого ящика Танюшкіну сумку, приніс і зупинився в нерішучості, не знаючи, кому віддавати — дівчинці чи чоловікові.

— Поверни, — наказав хлопець, мотнувши головою на Танюшку. — Отак. А тепер запам’ятайте: то моя сестра. Хто ще посміє її до неї лізти, нарікайте на себе. Зрозуміло? Тепер геть звідси.

Присоромлена компанія швидко скористалася дарованою свободою і розбіглася.

Танюшка запитливо дивилася на чоловіка, не розуміючи, як вона може бути його сестрою; потім зрозуміла, що він сказав так навмисне – щоб її не кривдили надалі. Тоді вона сором’язливо посміхнулася і сказала:

— Дякую.

— Будь ласка, — просто відповів хлопець. — Якби ти знала, як я давно мріяв це зробити.

— Як це? – Здивувалася Танюшка.

— Потім поясню. А тепер збирайся, Танюшко, і підемо: бабуся сьогодні не зможе за тобою прийти, вона захворіла.

Танюшка задумалася: їй завжди суворо забороняли куди б там не було ходити з чужими дядьками; з іншого боку, цей «дядько» допоміг їй і назвав по імені…

— Мені не можна з незнайомими ходити, — про всяк випадок попередила Танюшка.

— А ми з тобою не зовсім не знайомі, — усміхнувся хлопець. — Ти мене, щоправда, ніколи не бачила, а от я тебе добре знаю.

— А ви хто?

— Я твій ангел-охоронець.

Танюшка повірила і не здивувалася. Те, що люди мають ангелів-охоронців, вона знала давно.