Розділ 3

— Чи за гроші молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам під посіви? — спитав Виговський в чоловіків.

— Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, — обізвались молотники.

«Цебто панщину роблять Стеткевичеві, — подумав Виговський. — От тепер і я міг би сказати чорному дідові: погано! погано! Правда та гуманізм у його тільки в голові, а до діла все те ще не дійшло».

Виговський увійшов в залу свіжий, бадьористий, з веселими думками в голові. Свіжі зелені ліси та луги, свіже повітря підсвіжили його душу й тіло. Двері в кабінет відхилились, і на порозі став Стеткевич, рівний, як стріла, в усьому чорному.

— Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, — промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.

— Доброго здоров’я, пане Виговський! Заспав і гість, заспали й наші. Певно, в них снідання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабінету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з сніданням.

Виговський вступив в тісний кабінет. Сонце сипнуло косим промінням в двоє вузеньких віконець і звеселило тісний, з простою, навіть убогою обставою кабінет, схожий на чернечу келію. Коло однієї стіни стояло просте ліжко. Дві стіни були обставлені полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату.

— Оце моє кальвінське добро! Поки усі спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцієї книги, — промовив Стеткевич. — Ми й соцініани любимо книги, але більш за все любимо наші кальвінські книги, бо в їх думки світліші і не заплутують розуму в усякі догматичні абстракції, як ваші й католицькі книги. Наші книги ясні й зрозумілі, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщі нам вільно було заводити і бібліотеки, й школи, а тепер один Бог відає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!

В той час в дверях кабінету з’явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, літнику¹. Це убрання, делікатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та білого лілейного лиця. На шиї в неї лисніло дороге материне намисто з перлів, у вухах сяяли сережки з брильянтами. Нічого не було на ній колоритного, але делікатні тони убору дуже приставали до її лілейного білого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну травневу місячну ніч з її делікатними тонами та сутінками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвіжішали, вкрились рум’янцями. В очах аж сяяла радість.

— Прошу до снідання, бо вже сонце височенько підбилось вгору, а ми з тіткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний?

— Спасибі вам! Поснідаю з добрим апетитом, — обізвався Виговський, і вони пішли в столову кімнату, де Павлина Рудницька ждала їх з сніданком.