Розділ 3

Виговський звелів осідлати свого коня і почав прощатись з старим кальвіністом.

— Вибачай мені, шановний добродію, що я не згоджуюсь оддати тобі в козацькі руки Олесю. Попрощаємось і розійдемось з миром і ласкою, — промовив старий Стеткевич на прощанні.

Вийшла й Олеся, і її тітка Павлина і розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбині гостеві на дорогу харчі: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики і прив’язала торбину до сідла.

— Будете їхати нашими пущами день і не вглядите ні одного села, нігде не знайдете й шматка хліба. Споживайте на здоров’я та й мене згадуйте, — сказала Павлина, втираючи сльози.

Олеся вже сказала тітці, що вона виїде з дому і наздожене Виговського, а потім повінчається з ним в Києві.

— Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотів мій жених викрасти в батька, я була б ввесь вік щаслива, — сказала Павлина. — Тільки буде мені жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вій вже мене нічим не розважить. Ох, горенько мені!

Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засів за книжки, Олеся послала тітку, щоб вона звеліла конюхові осідлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кінь стояв в дворі осідланий. Олеся впала на плече тітці Павлині і заплакала. Павлина залилась слізьми.

Олеся перебігла через сінці, скочила на коня і тихенько промовила:

— Тітко! Я й не тікаю з дому; я просто їду без дозволу дядька до Києва, до тітки Павловської. Прощайте! Прощайте!

Олеся помаленьку виїхала з двору, поволі об’їхала тік, а як тільки вона в’їхала в гай між рідкі дуби, тоді торкнула коня острогами. Гарячий кінь полетів, ніби стріла, тільки дуби замигали в очах в Олесі. Вона оглянулась і кинула очима на зчорнілий старий палац, що миготів між дубами та липами, вгляділа високі виводи¹, тонкі криничані журавлі, і її взяв за серце жаль. Їй не шкода було суворого дядька, котрий обрид їй своєю мораллю та вченням; їй було жаль за тіткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала її зимні— ми вечорами оповіданнями то про святих, то про німецьких рицарів. Олеся згадала, що тітка зосталась ніби сиротою, і важко зітхнула.

«Прощай, старе батьківське гніздо! Чи доведеться мені ще побувати в тобі? А може, я не переступлю через твої пороги й довіку? Тепер на Україні життя крутиться і клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор і закрутить мене й мою долю», — думала Олеся, летячи на коні поміж соснами, її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях і вернеться в старий палац.