Мартин Гак

II

Ну, дарма. Кат вас бери з вашим двором! Осівся Мартин Гак крій села, в убогого чоловічка; давай укупі з ним хліб заробляти. А батько йому тільки й зоставив, що пару жупанів та шапок високих козацьких зо дві. І той не вмів коло панів нажитись. Доглядав панського добра, як свого власного: думав, що й син на готовому хлібі вік свій звікує; а синові прийшлось просо товкти в макітрі. Справді усю зиму було товче в макітрі просо, бо на ступу убогий чоловічок не спромігся; а Дніпро розіллється, то він і носить на пристань пшоно. Полішуки¹ на Низ Дніпром ідуть; то скільки хоч винеси пшона — усе закуплять, бо вони люблять його страх, а просо в їх не родить. Та ще було косить по людях, за плугом ходить, жне. От і ввесь його заробіток.

Жаль стало панам, що такий уданий юнак марне свій вік тратить, — мовляв, з хлопством тільки псується; узяли його в двір ловчим, — уже не ті пани, другі. Що-ж? Яка в кого вдача. Правда випхала його знов із панського двору. Не схотів схибити словом на полюванні; мірошник повалив дика, а не панич. А паничеві, бачте, хотілось перед молодою виставитись: він саме залицявсь до грабянки. „Лайдак”, мовляли пани, „неадукована бестія!” та й геть від себе ловчого.