Розділ 3

Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетері і заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею.

— Козаки знищили на Україні шляхту, порівняли усі верстви суспільства, через що просвічена православна шляхта, що зосталась на Україні, іще не пристала до католицтва та соцініанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! — аж зітхнув важко старий кальвініст і глянув з презирством на Виговського. — Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!

«І цей співає тієї ж, що співав мені князь Любецький, хоч тихеньким соцініанським голоском. Вони ворогують проти козаків. Чи вдасться ж моє діло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. — І Виговський, вдоволивши свій апетит, і собі задумався, схиливши голову. — Горенько мені з такою Олесиною ріднею! Тепер і я можу промовити за цим чорним дідом: погано! погано!»

Олесі, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспівкою: погано та й погано! Для неї тепер хотілося, щоб усе на світі було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрі аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вік би дивилась і не надивилась на його. І блиск мужньої краси, і козацька сміливість, і високе становище Виговського — все чарувало молоду дівчину, заперту в стародавньому палаці з чорним поважним кальвіністом та старою родичкою. Виговський неначе приніс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.

— Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас ціле літо? — не втерпіла Олеся і спитала Виговського.

— Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через нові усякі порядки, котрі мусили неминуче настати від часу з’єднання України з Москвою. Та я мав і свою роботу: скінчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, і оце недавно вже його освятили.

— То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свій кошт? — спитав Стеткевич, підвівши голову і неначе прокинувшись від важкої задуми.

— Еге, шановний пане добродію! Поставив новий монастир за спасіння своєї душі і за ввесь свій рід, — обізвався Виговський.

— І це погано! Погано!