Розділ 3

Сидячи з Стеткевичем на софі, Виговський окинув оком світлицю. Попід стінами стояли ряди старомодних стільців з точеними ніжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап’яном; ручки були пороблені в формі товстих гадюк, як і в палаці князя Любецького; тільки в палаці Стеткевича ці гадюки не позвішували сумно голів униз, а трохи попіднімали їх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали від злості і налагодились кусатись.

«І там в Києві гадюки, і тут гадюки… Поганий для мене знак з цими гадюками», — подумав Виговський.

— Пані Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклін, а вас, панно Олено, просила приїхати до неї в гості, — промовив Виговський.

— Спасибі, спасибі! А князь Любецький не передавав мені поклону? Як він там поживає? Як його господарські справи в маєтностях? — спитав Стеткевич і втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? Чи бачився з ним? Чи сприяє він тобі?

Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю.

Виговський спустив очі додолу: він по очах старого Стеткевича вгадав його думки.

Одначе старий кальвініст не показав перед Виговським, що він догадується, з якими замірами Виговський прибув до нього в гості. Він привітно й охоче розговорився з гостем. Пишний і веселий вид Виговського, його гарна й мужня фігура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрімаючого серед пущ та борів тихого палацу, — все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвініста.

Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесі і промовив:

— А що, небого! Гість і подорожній — Божий чоловік, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя і дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?

— Певно, вже готова, бо я чую, що тітка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарілками, — обізвалася Олеся і вийшла з зали.

— Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спізнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й наші кальвінські правила життя того вимагають. Помірність, регулярність у всьому, гуманність до всіх — це правила гуманістичного віку.

— Добрі правила! Про це нема чого й говорити. Мені тільки й подобається в соцініан, що вони дуже люблять науку і просвіту і намагаються ширити просвіність і сіяти сімено науки в краю. Це дуже світла прикмета в соцініан.

— Твоя правда, пане генеральний писарю! Двері відчинились, і Олеся заповістила, що тітка Павлина вже з півгодини жде їх з вечерею.

— Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хліба-солі! — просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за поміччю обох довгих сухих рук, котрими він обперся позад себе об софу і неначе підводив свою суху, довгу, ніби збудовану з одних довгих кісток, фігуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечі цибаті¹ ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пішов слідком за господарем.