Око за око (фрагмент)

— А їхні голоси, догана? Як на слух — місцеві чи приїжджі?

— Ні, не місцеві, — одного разу повідомили сторожа. — З Москви, чи з Пітера…

— Так… — Детектив щось наголосив на комп’ютері. — Ходімо далі. Хто із них стріляв?

— Ті, що сиділи попереду. Водій та інший, що поряд.

— Тільки ці двоє?

– Так. Задні тільки іржали та матюкалися.

— А рушниць скільки було, одна чи дві?

– Два! У кожного мерзотника своє…

— Так… Скільки часу все тривало?

Сторожі замислились.

— Хвилин п’ятнадцять, не більше, — повідомив нарешті Корабльов. — Ми вискочили, закричали, я в свій свисток засвистів… Та що толку? Вони аж зраділи, заржали — іди, кажуть, дідусю, сюди, ми й у тобі дірок наробимо!.. Добили звіряток, газонули й умотали, тільки пил стовпом.

— І ніяких зачіпок… — зітхнув директор.

Детектив нічого не відповів на це зауваження та продовжував роботу.

— Скажіть, чи ви бачили їхні обличчя? Хоч би когось?

— Ще б пак! — впевнено кивнула Фадєєва. — Я бачила обох, хто стріляв! Мордати такі, щоб їх… Якби фотографії були, я б дізналася.

— Фотографій, як ви розумієте, у мене поки що немає, — зауважив молодик.

— Це коли до морди очі й носи підбирають? – Уточнив Корабльов.

Детектив усміхнувся.