Талісман

Ми теж були й здивовані, і зрадувані таким поводженням Піні і обсипали б його папіросками, виключаючи, звичайно, Залєтаєва. Не дивлячись на те, що, на його думку, без участі старости ніяк не можна було розпочинати справи, він цілком ігнорував Піню. Коли той хотів уставить слово, Залєтаєв обривав його, не слухав, повторяв його ж слова з таким виглядом, немов Піні тут зовсім не було і він не говорив цих слів. Піня потискував плечима, але, натурально, не міг мовчати в такій відповідальній справі. Він не перечив Залєтаєву, не звертався і до його, але те, що думав, він висловлював. Він же в думках своїх мав повну рацію: наприклад, його рада була — знестися наперед з волею, дізнатись, чи там готові як слід, чи будуть гроші, пашпорти, кватири, а тоді вже приступати до діла тут. Залєтаєв же зараз став проти цієї ідіотської пропозиції, як він сказав.

Треба насамперед провірити, чи не завалився підкоп, чи суть інструменти, чи можна далі копать, скільки треба на це часу, а тоді вже зносить з волею.

Добре. Ми згодились з цим.

— Нехай так! — посміхнувся Піня. — І то таки розумна рада.

— А тебе не питають про це… Я пропоную цеї ж ночі розібрать стіну й спуститись в яму. Дуже добре було б, якби староста також спустився. Пропоную себе і старосту.

— А мене третього… — добродушно вставив дядя Дум-Дум. Цим він зразу притишив непокій, що перебіг по нас од пропозиції Залєтаєва.

У Піні знов побілів ніс і очі закруглились, забігали, але він дуже охоче згодився. Залєтаєв хмуро й злісно жмурив очі.

Ніяких завалів у підкопі не виявилось, все було як слід. Але от з копанням далі могла вийти неприємна історія. Багато було шансів за те, що грунт завалиться над нами.

Залєтаєв же категорично заявив, що він не береться там копати, риску багато, а потреби ніякої.

— Як так?!

— А так, що ми все одно не можемо далеко від доріжки вартового прокопатись. Вилазячи, ми однаково будемо замічені. Наші колишні плани, — прокопатись у ярок, — дурниця, в дірці такої великої довжини не буде повітря. Копати ж далі на якийсь сажінь нема ніякої рації.

У нас витягнулись обличчя.

— Чекайте, ми ж можемо робити ширшу дірку! — сказав Сердюков.

— Ну, вибачайте, це буде через два роки! — сердито струсюючи землю з піджака, одповів Залєтаєв. — Я більше чекати не можу. Я вношу таку пропозицію: тікать через цей підкоп, що є. Але так. Щоб усіх нас не перестріляли, один, передній, мусить кинутись сам на вартового, повалить його на землю і цим дать всім останнім збігти у ярок, де будуть стояти екіпажі. От мій план. Звичайно, один мусить пожертвувати собою для всіх. Кинем жеребок. А коли може вирватись і він, тим краще. Але рискує здорово. Ну, що ви на це?

Ми мовчали. Багато було правди в словах Залєтаєва, але погано те, що один все-таки мусив загинути.