Талісман

Це все була правда. Тимошка признавав це, але що зробиш, як це вже такий порядок: староста, голова ніби.

Залєтаєв люто плювався й одходив, а один раз так вилаяв Тимошку, що той мусив одповісти тим же, і після цього їхня дружба розірвалася.

Але зате Залєтаєв виміщував усе над Пінею.

— Ну, ти? Чай скоро? Швидше там повертайся! — гукав він на його, як на слугу.

Піня, звичайно, нічого не одповідав йому, немов не помічав ні тону, ні самого Залєтаєва. Спочатку, правда, він дивувався, не ображався, а дивувався, як дивується чоловік, коли бачить, що хтось сам собі старається плюнути в лице. Піню вибрано було на старосту. Піня був представником усіх, Піня — це коридор, це і Залєтаєв, і Сердюков, і дядя Дум-Дум, і аграрники, всі. Плювать на Піню — це значить, плювать на себе. Хто ж так робить? Тільки божевільний, “несознательний” чоловік. Ну, що ж говорить з божевільним? І Піня одмовчувався. Але не так, як раніше, не з покірливо-ласкавою посмішкою, а серйозно, неуважно, удаючи, що зайнятий чим-небудь.

Залєтаєва ж це ще більш розпаляло; щоб принизить Піню, він частіше, ніж вперед, підходив до його й жартував:

— “Тук, тук, тук!” — “Хто там?” — “Мі”. — “Хто мі?” — “Зади”. — “Скільки вас?” — “Раз”.

Але в голосі його вже не було теплого добродушія, а сухий, злий сміх, чулось чекання зачіпки, щоб дати волю своїм почуванням.

Піня в такі хвилини непомітно й заклопотано вибігав куди-небудь з камери.

Пахло чимсь серйозним і тяжким.

І от раз увечері Залєтаєв несподівано зібрав усіх, хто мав колись тікать, і суворо, одривистим і ворожим тоном заявив:

— Я хочу кінчити справу з побігом.

— Як саме?

— Так. Ви перед виборами старости казали, що його найбільше треба для того, щоб дати лад коридорові, щоб упорядкувати зносини з волею. Це все єсть?

— Ну… єсть, — нерішуче й сухо одповів Сердюков. Ми вже догадувались, до чого хилить Залєтаєв.

— Добре. В такому разі ми, значить, можемо приступити до скінчення побігу. Зносини з волею єсть, староста у нас ідеальний, ніщо не стоїть на перепоні. Коли ми почнем копать і як? Треба обміркувати. Інакше я сам робитиму.

Так, ми вже розуміли, що тут було найголовніше. Дядя Дум-Дум засміявся, видув недокурок з цигарочки й м’яко взяв Залєтаєва за лікоть:

— Ех, братику, киньте ви бідного Піню, дайте й собі, й йому спокій. Як то кажуть: “Аби лихо та тихо”. Залєтаєв нетерпляче одшатнув руку:

— Та при чому тут Піня? От маєте собі. Діло йде про серйозну справу, а ви свого Піню тикаєте під ніс. Ну, що ж?

Ясно, що Залєтаєв рішив неодмінно дискредитувати бідного старосту.