Закінчення

Трагедія галицьких українців, що за Вільну Соборну Українську державу принесли чи не найбільшу жертву крови, довершилася восени 1920 р., коли їх край попав знову й остаточно під владу західнього історичного ворога. Московські большевики не бажали приєднання Галичини до радянської України, бо висока національна свідомість і здисциплінованість галицького селянина була б небезпечним розсадником духа спротиву серед наддніпрянського населення, яке до того ще саме тоді розгортало масовий повстанчий рух проти червоних окупантів. Ленін, що в листопаді 1914 р. в Цюріху гаряче боронив Галичину проти руїнницької політики Бобринського, тепер лаштувався віддати цю землю польській комуністичній владі. А коли йому не вдалося перемогти польську армію, він відступає наш край білій Польщі за ціну замирення. І Польща й РСФСР були над берегом господарської руїни, до того Московщина була загрожена могутнім повстанчим рухом в Україні та наступом білого генерала Вранґеля з півдня. Мир з Польщею був для неї питанням життя.

Як у другій половині 17 ст. в Андрусові, так у 1920 р в Ризі обидва найближчі сусіди й найлютіші вороги України розривають її живе тіло. Польща цинічно зриває Варшавський договір з урядом УНР і так відплачує йому за жертву крови українських стягів, принесену в боротьбі проти большевиків в союзі з поляками. Обидва ці вороги України, засліплені імперіялізмом, топлять у крові зрив нашого народу до волі. Одні заплямовують його як «націоналістичну контрреволюцію», другі — як «бунт холопства рускєґо». Слова Леніна «нашу перемогу завдячуємо щасливому випадкові й помилкам Европи» можна віднести також і до Польщі, а Захід по нинішній день платить за свої помилки в рр. 1917-20.

Доля большевицької революції вирішилась на землях України в 1920 р. Останній шанс на знищення большевизму пропав у Ризі 1920 р.

Лихолат пише про Ризький мир:

«З метою швидшого замирення, щоб звільнити сили для закінчення боротьби з Вранґелем та ліквідації петлюрівських військ радянський уряд Росії й України погодився на територіяльні поступки на користь Польщі. При ній залишилися Західня Білорусь, Західня Україна й частина Волині (Ковельський, Луцький, Лубенський, Ровенський, Острозький і Кременецький повіти).¹ Знищуючи в особі Петлюри організовану національну контрреволюцію, ми забезпечуємо цілість радянської влади в Україні і робимо її єдиною надією в очах поневолених робітничих мас Західньої Волині, Східньої Галичини, Угорської (Закарпатської) України.

Ясно й щиро. Для большевиків Ризький мировий договір був на ділі тільки передишкою в їхньому послідовному змаганні понести свою революцію на Захід. Тому не довго втішалася поверсальська Польща своїми територіяльними здобутками на наших Західніх Землях. По двох десятках літ вона перша впала жертвою свого недавнього спільника в поневоленні України — московського імперіялістичного молоха.

Після ліквідації зовнішніх фронтів большевики могли спокійно розбудовувати свій воєнний потенціял коштом багатих українських ресурсів та невільничої праці нашого народу. В рр. 1939-45 вони здійснюють другий етап своєї ґльобальної програми й загарбують пів Европи (знов же дякуючи помилкам Заходу!), величезні простори Азії з вихідними базами для дальшого наступу. Тепер же, за доби т. зв. холодної війни вони простигають руки до африканських опірних пунктів; з повною цинізму облудою вони пропаґують визволення колоніяльних народів виключно на те, щоб по захопленні контролі над ними здійснити свою давню мрію — панування над світом. Пропаґована ними «коекзистенція» Сходу й Заходу це ніщо інше, як звичний у них маневр, потрібний для того, щоб у відповідний момент стартувати до останнього етапу в ґльобальних вимірах.

Саме тепер світ переживає чи не найтяжчу кризу в своїй історії: піде Захід на маневр большевиків чи ні? Існує поважна небезпека, що здійсниться теза західньо-німецьких соціялістів: «Хто пробує пактувати з комуністами, той загине від такої спроби; хто подає комуністам мізинець, той утратить цілу руку».

З найбільшим напруженням культурний світ чекає на те, чим скінчиться сучасна коекзистенційна дурійка.