21. Доля генералів УГА

Начальний ревком УГА в Балті, створений 10. лютого 1920 р., почав свою діяльність тим, що наказав арештувати обох командувачів генералів — О. Микитку й А. Ціріца. Щоправда, Вінницький ревком скоро по вкладенні договору з червоними, в половині січня наказав був Колеґії старшин (на руки от. О. Лисняка) арештувати цих генералів. Алеж ми мали на увазі не те, щоб притягати їх до судової відповідальности, а — усунення від впливів на УГА тих, що й далі держались війська білого генерала Денікіна. Цим мали ми приготувати ґрунт для переговорів з большевиками про реорганізацію УГА. Шухевич про це пише:

«Мушу признати, що я з таким наказом зовсім погоджувався. Треба було хоч на деякий час усунути людей, що вперто провадили армію на полудне з полишенням по дорозі, на морозі й снігові, тисячів хорих, то своїм судорожним придержуванням добровольчої армії і концепцією переходу за Дністер витворили для армії незвичайно несприятливі, просто вбивчі умови для переговорів з большевиками».¹

Одначе через п’ять тижнів, у половині лютого, була зовсім інша ситуація. УГА була вже вся в руках большевиків. Коли вони зажадали видачі наддніпрянських старшин, Шухевич зовсім правильно міркував:

«Ми це могли зрозуміти, що можна було притягати до відповідальности перед Ревтрибунал за те, що хтось був функціонером за попередньої влади. Розумування було зовсім просте: служив при тім уряді, а тепер служить при цім; коли невигідний, то щонайбільше усунути його. Тому жаль було нам тих наддніпрянських старшин, що ще оставали при УГА, бо це були дійсно гарні люди».²

Але на таку саму об’єктивність щодо наших командувачів генералів Шухевич не здобувся. Про них він пише:

«Генерали Микитка й Ціріц арештовані сиділи на своїх квартирах під вартою чергових старшин. Сталося безправство. Обох генералів арештовано ще 10 лютого 1920 р., обох через майже два тижні задержано під арештом і не віддано до розпорядження суду. Не входжу в те, хто тут завинив, тільки констатую факт, що сталося безправство, яке опісля відбилося на долі обох генералів».³

Першим старшиною, що вартував коло арештованих, був поручник Кость Мазуренко.⁴ У своїм недрукованім досі спогаді він переповідає свою розмову з Микиткою та розмову останнього з Ціріцом. Вони сиділи в одному переділі, а Мазуренко в коридорі на кріслі. Микитка знав його особисто, бо Мазуренко був приділений до НК. Одної хвилини Микитка відхилив двері свого переділу й пошепки спитав Мазуренка, чи можна залишити двері відкритими, бо йому бракує повітря. Цей схопився з крісла, став «струнко» й відповів стверджувально. Помітивши, що пор. Мазуренко вважає його й далі за свого генерала, Микитка почав з ним розмову, такими словами: «Добoролась Україна до сaмого краю!» Ці слова зворушили Мазуренка. Він дуже співчував арештованим і в обережній розмові, запропонував Микитці сховатися в одному українському домі на передмісті Балти, що його він добре знав. Це був дім брата М. Грушевського Але Микитка рішуче відмовився; він не хотів покидати УГА.

В розмову вмішався Ціріц. Він скаржився на УГА, на арешт генералів, назвав його бунтом проти влади. Микитка боронив нашу армію і її старшин. Він казав, що це ніякий бунт проти влади, що його не робить ні український нарід, ні його армія, а робить конечність у безвихідному становищі. «Чи є інший вихід?», — продовжував Микитка. — «Нема! Що це зроблено поза нашими плечима, то друга справа; можливо, що цього вимагало добро УГА. Воювати дальше неможливо, піднести руки теж. Одинокий вихід — угода; капітуляція то смерть».

А бачачи тривогу Ціріца за долю обох арештованих, Микитка потішав його словами: «Нічого, друже, нам не станеться; ми ж між своїми людьми. Революційний трибунал — це тільки віньєтка, там є свої люди, там є Україна».

В цьому самому вагоні, в сальоновій кімнаті, сидів новий вождь УГА, призначений ревкомом, от. О. Лисняк.

Про видачу арештованих генералів докладно оповідає Шухевич в IV част. свого спогаду. На ст. 105-110 він пише:

«Дня 22 лютого воєнком одеського округа Краєвський (жид) зажадав, щоб дня 24 обох генералів вислано до Вапнярки, а звідтам їх, як воєннополонених відставити до Ревтрибуналу 14 армії. Ревком ЧУГА (Начальний у Балті — Н. Г.) радив щодня, був майже в перманенції. Коли повідомлено про цей наказ, Ревком щиро більшістю голосів рішив задемонструвати проти цього жадання. Цей крок мотивовано так, що генералів не можна видавати, бо вони стоять перед Ревтрибуналом ЧУГА, та що цей є єдино компетентним до їх осуджування. На запит одеського воєнкома голова Ревкому Кондрацький заявив, що генерали сидять в арешті, але слідство проти них ще не почалося. Тоді военком Краєвський жадав безумовного видання генералів. Генерали Микитка й Ціріц, повідомлені про цей наказ, зголосилися хорими. Лікар одної радянської бриґади, що стояла в Балті, оглянув генералів дня 24 лютого перед полуднем, визнав її хорими й рішуче неспосібними до транспорту. Але мимо цього балтський воєнком Самоходов наказав негайно перевезти обох генералів до Вапнярки на його відповідальність. Це було 24 лютого, в полудне, а мабуть о 2 годині мав відійти поїзд, в котрім треба було відставити генералів. По одержанні наказу Самоходова Гупаловський підніс на засіданні Ревкому питаня, чи маємо взагалі видавати генералів і поставив внесок, щоб катеґорично відмовити домаганню видачі. Зачалася широка дискусія, а час наглив бо до від’їзду поїзду було не цілих дві години.

Склалося так, що за видачу і проти видачі була рівна кількість голосів. Проти видачі голосували: Волощук, Цап’як і д-р Гупаловський. Я здержався від голосування, бо в Армії було аж надто відомо, що я в останніх часах відносився до генерала Ціріца щонайменше неприхильно; тому можна було мене посудити о сторонничість, а дальше тому, що я, не визнаючись на повищих фінезіях, не міг з чистою совістю заявитися за нею або другою стороною. Та Волощук і Цап’як піднесли, що в такій важній справі не можна так хитро-мудро викручуватися від голосування. Тоді я віддав голос за видачею обох генералів і в цей спосіб мимоволі причинився до їх незавидної долі».

Тут я хотів би висловити свою думку в справі видачі наших генералів Ні одеський воєнком, ні тим менше балтський не мали ніякої законної підстави вимагати видачі наших генералів. Єдиною установою, що могла рішати це питання, був Начальний Ревком УГА, і д-р Гупаловський правильно дивився на це, а почуття національної чести й вояцької моралі наказували йому поставити внесок на голосування й відкинути безправну вимогу обох воєнкомів. Ані Начальний Ревком у Балті, ані хтобудь інший не мав права судити арештованих генералів. За ними не було ніяких кримінальних злочинів, а за політичні дії Начкмди відповідало політичне тіло, яке вони сами створили; до цього тіла належав також Ст. Шухевич. Тому безправством було не те, про що твердить Шухевич, тобто, що генерали сиділи під арештом два тижні без слідства, а те, що їх поставлено перед ревтрибуналом взагалі.

УГА не була в полоні червоної армії, а її союзником, і ніякий воєнком не міг вимагати видачі генералів большевикам.

Досвід Вінницького ревкому показав, що коли ми стали на становищі, що большевики не сміють втручатися в наші внутрішні справи, то вони брали це до уваги. Наш Вінницький ревком забезпечив (бодай на деякий час) не військового д-ра Макуха; це могло, звичайно, пізніше змінитись, але Макух сам передчував цю небезпеку й своєчасно поринув у підпілля. Та перших тижнів большевики ставилися до нас доволі льояльно. Шухевич, за фахом юрист, чомусь не визнавався «на повищих фінезіях». Він сам визнає, що в нашій армії була опозиція проти видачі генералів у руки большевиків. Він каже:

«Мушу тут піднести мотиви, якими руководилися одна й друга сторона. Подаю їх тому, бо вважаю видачу генералів дуже важним фактом в історії нашої Армії, фактом, який дехто намагався піднести до ваги великого п’ятна на честі УГА. Тоді говорилося про те, що була теж актуальною справа видачі німецьких генералів французькій владі. Про це писалося в часописах і радіозвідомленнях. Німецький нарід рішучо відмовився видати своїх генералів. Тепер підношено це як закид проти нас, що ми видали своїх генералів».

Потім автор «Споминів» наводить мотиви обох сторін, але вони не мають суттєвого значення. Вже тоді УГА засудила цей вчинок Начального Ревкому. Шухевич розповідає далі:

«Не можу не піднести одного: між старшинами й стрільцями, які знали особисто генерала Микитку, видача його викликала великий жаль (чи тільки? — Н. Г.). Його долею івтересувався й інтересується загал Армії до нинішнього дня, та про це буде ще мова. Видачі генерала Микитки я посвятив більше місця, бо вважаю цей факт надто важним і гадаю, що вияснення його повинно наступити ще й від інших людей.

Не можу не зазначити ще одного: коли навіть видачу генералів визнав хто-небудь скандалом, то за цей вчинок не може під ніякою умовою впасти яке-небудь п’ятно на УГА, а тільки щонайменше на тих чотирьох людей, що не голосували за спротивлення видачі і тому — окрім мого власного назвиска — не подаю назвиск тих осіб, що противилися внескові Гупаловського (тобто голосували за видачу генералів. — Н. Г.)».

Про момент передачі генералів большевикам Шухевич пише: «Коли їх перевозили, ген. Микитка із страшного жалю розплакався, а ген. Ціріц сказав: «Це сором для цілої УГА, що видає своїх генералів!»

Чи сльози загартованого в боях одного генерала й виправданий докір другого не б’ють по совісті й вояцькій честі винних у цьому ділі?!

Я не спинявся б довше на цій прикрій справі, бо її вияснив Шухевич. Одначе, я вважаю за свій обов’язок спростувати думки його про наших останніх командувачів генералів, щоб кривда, заподіяна їм від автора «Споминів», не ввійшла в історію. Цим я виконую також волю всіх тих моїх товаришів зброї, які в процесі мого листування з ними вимагали від мене, щоб цим генералам вернути заслужену ними честь

Мені не доводилось мати справу з ген. О. Микиткою, коли він був командувачем леґіону УСС-ів, бо ми не були зв’язані службово. Але посилаюсь на свідчення тих, хто знав його ближче з минулих років.

Автор спогаду про Кожухів д-р І. Максимчук розказує про нього багато. На ст. 54-55: «Генерала Микитку я знав особисто з австрійського війська. Він був командантом дивізійного телеграфного відділу при 45 дивізії, де я служив у польовім суді. В 1916 р. до дивізії приїхав польський єпископ Бандурський, і з цієї нагоди видано наказ, щоб усі старшини явилися до старшинської харчівні, яка містилася в церкві. Ген. Микитка, тоді сотник, відмовився від участи, а на своє виправдання заявив австрійському генералові Смекалеві, що церква є для нього домом молитви, а не забави й гри в карти». Цей інцидент свідчить про пошану Микитки до церкви, на яку не здобувся навіть польський католицький єпископ.

До леґіону УСС-ів він прийшов як політично незорієнтована людина. Але в кліматі стрілецького життя він став українським патріотом. Під час перебування УСС-ів в Олександрійському він наказав старшинам, щоб на пообідніх зайняттях навчали стрільців історії рідного краю; тих, хто не виконував наказу, він картав при людях і тим він став не дуже популярним у деяких старшин.

Але й до себе ген. Микитка ставив високі вимоги: в боях був завжди в першій лінії і власним прикладом поривав стрільців до хоробрости. До того ж був дуже скромний; коли по здобутті Олександрівського одержав високе відзначення, то на зборах стрільців сказав, що воно заслужене не ним, а стрільцями і по правді належить їм.

Професійні інтриґани між стрілецькими старшинами в моменті розпаду Австрії постановили усунути його від командування леґіоном і повідомили його про це в поїзді, що ним УСС-и їхали з Чернівців на Львів. Микитка вислухав це стримано, але по відході бунтарів на очах йому показалися сльози. Він щиро прив’язався до стрільців і тому усунення його від командування заболіло йому до сліз. Микитка вступив в УГА, визначився в боях за Львів, став командувачем групи «Північ», потім 1 Галицького корпусу, врешті начальним вождем УГА

Про його останні хвилини розповідає кожухівський в’язень д-р Максимчук, свідок описуваних ним подій, так:

«Ген. Микитку доставлено до табору (в Кожухові — Н. Г.) десь коло 20 травня 1920 р., і він мешкав у бараці ч. 7, де в більшості перебували російські старшини. З його оповідання ми довідалися, що він чимало часу перебував у Бутирській тюрмі в Москві, де сидів також ген. Ціріц, який з причини недуги мусів залишитися в тюремному лазареті і тому в Кожухові не був ніколи. Ген. Микитка багато витерпів у тюрмі. З ним поводилися дуже суворо, давали поганий зіпсутий харч, також украли в нього останній плащ і коц, і він залишився в самому щоденному зношеному одязі.

Можу з усією рішучістю і згідно з правдою ствердити, що протягом місяця червня 1920 р. щонайменше 2-3 рази приїздили з Москви представники ВЧК, а може також і від військових установ, та пропонували ген. Микитці посаду командира корпусу, спершу навіть на західнім фронті. Але Микитка за кожним разом заявляв, що він волить бути стрільцем у своїй армії, ніж генералом у червоній. Як дальший мотив, чому ген. Микитка не прийняв пропонованої йому посади, він щиро заявив, що не визнає влади совітів і ні за яку ціну служити їй не буде. Ці слова я сам чув, бо стояв у гурті старшин, що з зацікавленням слухали оповідь ген. Микитки, який саме тоді вернувся з канцелярії табору. Дальше оповідав він, що большевики за його згоду вступити до комуністичної партії, а потім уже тільки за згоду прийняти команду над червоним корпусом на фронті або в запіллі, обіцяли йому свободу й усі військові почесті команданта».

Далі д-р Максимчук розповідає, що в кінці липня до ген. Микитки приїздили ще два або три рази представники ВЧК з тією самою пропозицією, що в червні, але Микитка рішуче відмовивсь. Він працював у таборовому городі, полов і поливав городину і цілими днями там перебував. В першій половині серпня два червоноармійці вивезли Микитку до Москви, звідки він уже не вернувся. Перевезли його найімовірніше до ВЧК, де разом із генералом Ціріцом розстріляли, бо з того часу по ньому пропав будь-який слід.

«Отож нестійними являються здогади д-ра Ст. Шухевича, — кінчає д-р Максимчук свою оповідь, — буцім то ген. Микитку й Ціріца розстріляно чи потоплено під час транспортування Дніпром з Києва, що мало статися при кінці квітня 1920 р.»⁵

Так генерал Микитка до кінця свого життя зберіг національну й вояцьку честь і героїчно загинув. Далеко не так славно скінчили його інтриґани, що усунули його від команди леґіону УСС-ів.

Чесно загинув також і ген. Альойз Ціріц; він міг зробити кар’єру в большевиків, як отаман В. Льобковіц. Але його принципове наставлення до червоних веліло йому краще прийняти смерть з їх руки, ніж піти до них на службу.

Я мав нагоду ближче познайомитися з ген. Ціріцом тоді, коли під його рукою в Секретаріяті Військових Справ вів реферат мобілізації. Від нього я чимало навчився й це мені стало в дуже великій пригоді пізніше, коли я перейшов на працю до Головного Управління Генерального Штабу Військового Міністерства УНР. Спираючись на мої спостереження, я стверджую, що ген. Ціріц чесно служив нашій армії. Шухевич описує його як «advocatus a diaboli» Микитки, а його працю більш, ніж шкідливою для УГА. Він обвинувачує ген. Ціріца найбільше в тому, що цей уперто держався договору з білою армією Денікіна, а потім обстоював плян переведення УГА за Дністер до Румунії й цим довів її до стану катастрофи.

Але рівночасно той же Шухевич твердить, що всі старшини при НК УГА нетерпляче чекали на вислід переговорів з румунами й напевно були б скористали з дозволу перейти Дністер, покинувши понад дві третини УГА на поталу червоним.⁶

Хто ж тоді більше винен у тому, в чому Шухевич обвинувачує ген. Ціріца: чи Колеґія старшин при НК, які не наважувалися на рішучі заходи, в яких, як сказав би Гомер, «у дві сторони змагалося серце», і якраз тією нерішучістю довели УГА до катастрофального становища — чи невироблений політично чужинець, ген. Ціріц? Як же він міг розуміти складне політичне становище України за революційних років, коли навіть наші чільні мужі, політичні й державні діячі, розгублювалися в ситуації?

Ми не маємо морального права засуджувати ген. Ціріца за його вірність денікінцям, бо це випливало з його вояцької вдачі. Справою Колеґії старшин було переконати його в помилковості його позиції. Ворожа постава Ціріца до большевиків і союзу УГА з ними показувала, що він не вірив у їх лицарськість і гуманність. Мазуренко в своїм спогаді наводить такі думки ген. Ціріца про червоних: «Союз з большевиками — це добровільне накладання собі петлі на шию. Для УГА краще пробиватися з рештками війська Денікіна здовж Дністра до Польщі; вона, створена західніми альянтами, шанує, бо мусить шанувати міжнародні закони. Большевикам не знані ні людські закони, ні гуманність; в них немає душі, ні совісти, їхнє гасло є: «Бий і ріж буржуя, ріж інтеліґента!» Для галицької армії вони не матимуть пощади!» — з гнівом закінчив ген. Ціріц свої розважання. його не переконувала навіть та обставина, що саме в тім часі серед наших державних мужів стала ширитися епідемія радянофільства під впливом постанови РКП про ревізію політики Кремлю в Україні. І. Мазепа твердить, що сам Петлюра восени 1919 р. стояв на становищі порозуміння з червоною армією, вбачаючи в цьому єдиний рятунок для армії УНР.⁷ А доля УГА в союзі з червоними цілком потвердила правильність міркувань ген. Ціріца.

Коли вмер ген. М. Тарнавський, тоді ветерани УГА масово з’їхалися до Львова, щоб попрощатися з своїм Начальним вождем; вони хоронили його з гетьманськими почестями, бож він був символом УГА. Але такими самими символами нашої армії були й останні командувачі генерали: Микитка й Ціріц. А якою ж ясою прощається з ними отаман УГА Ст. Шухевич в десяті роковини їхньої героїчної смерти?

Нас у Вінниці вразила вістка про видачу генералів большевикам. Ми були певні, що коли вже було конче треба усунути їх від впливів на армію, то, на випадок загрози їм з боку червоних, знайдуться між старшинами такі, що таємно визволять їх і навіть проти їх волі перевезуть до армії ген. Омеляновича-Павленка, де вони напевно переховалися б.

Генерала М. Тарнавського арештував самочинно Ґадзінський. Побоюючись, щоб стрільці УГА не визволили його силоміць, він поспішно віз свого в’язня на залізницю. В дорозі він у поспіху перевернув якусь жидівку; зчинився великий крик, позбігались люди (жиди й червоноармійці). При вияснюванні справи виявилося, що на возі сидить генерал Тарнавський. Ґадзінському наказали відпровадити його до польового штабу УГА. Там кол. полковник царської армії Іванов звільнив генерала з-під арешту на слово чести, що Тарнавський без дозволу не виїде з Балти. Це дало можливість генералові врятуватися від большевицької кулі.

В «Споминах» Шухевича вражає неоднакове ставлення до всіх наших генералів. Він каже, що Тарнавського не притягали до відповідальности; він жив собі спокійно на кватирі. Виходить, що Начальний ревком все ж таки мав можливість охороняти генералів. Чому ж не охоронено двох останніх генералів, Микитку й Ціріца? Якщо злочином, яким, на думку Шухевича, було укладення союзу з білою армією Денікіна, то насправді ініціятором цього союзу був ген. Тарнавський (очевидно не без відома уряду Диктатора). Де шукати ключа до розв’язки цієї загадки? Може, кілька слів вияснення про Колеґію старшин при НК УГА кине трохи світла на цю справу.

Сотник О. Левицький у цитованому на початку цієї праці спогаді каже, що генерал Тарнавський 17 грудня 1919 р., перебираючи команду УГА від хворого Микитки, видав наказ ч. 143 про утворення політичного тіла під проводом І. Макуха. Воно мало заступити Диктатора по його виїзді за кордон. Цим начальний вождь УГА, за словами Левицького, хотів покласти край політиканству групи старшин при НК. Отже, працю Колеґії старшин при НК начальний вождь мусів вважати за політиканство гуртка людей. Замість того, щоб колеґіяльно обмірковувати становище УГА й вирішувати пляни дії, члени Колеґії обмежувалися на «робленні настроїв» та інтриґах проти нелюбих людей. Вони не здобувалися на відважну поставу справ перед генералами, але робили заходи на власну руку; з того не раз виходили курйозні ситуації. Напр., Колеґія Старшин через свого уповноваженого Дм. Палієва договорюється з представниками армії УНР про об’єднання обох армій, навіть визначає день, коли мало бути проголошене це об’єднання, але робить це без порозуміння з командувачем генералом. Був це, як каже Шухевич, рахунок без господаря. Не зважаючи на договір, ген. Тарнавський виїжджає із своїм штабом на південь якраз напередодні проголошення об’єднання.

Розповідаючи про наказ ген. Тарнавського, яким він велів організувати політичне тіло при НК УГА, сотник О. Левицький, очевидно, не знав, що думка створити таке тіло вийшла від ген. Микитки, і тільки недуга не дала йому змоги її здійснити. Зробив це за нього вже ген. Тарнавський. Це стверджує понад усякий сумнів д-р В. Білозор, що консультував хворого Мйкитку і говорив з ним про цю справу під час консультації.

Колеґія старшин не зуміла здобути собі належний авторитет у генералів, тому ці не ставилися до неї поважно. Звідси, мабуть, походить ворожість Шухевича до них. Сам же він каже: «В армії було аж надто відомо, що я в останніх часах відносився до ген. Ціріца щонайменше неприхильно». І тому він на засіданні Начревкому в справі видачі генералів большевикам кидає свій голос за видачу і «цим мимоволі  (так! — Н. Г.) причинився до їх незавидної долі».

Неґативною рисою «Споминів» є брак об’єктивности й невмотивована критикоманія автора. Він на всі сторони кидає важкі закиди проти людей і установ на підставі поголосок або просто з власної фантазії. На його критику Міністерства війни УНР генерал Р. С. відповідає: «Просте переказування подібних чуток, навіть без покликання на осіб, від яких автор чув це, без необхідної перевірки їх передусім відбирає «Споминам» в цих розділах значення авторитетного історичного джерела». (Літ. Черв. Калини, за 1930 р., ч. 2, ст.21).

Жертвою тієї манії Ш. впав також саншеф УГА Андрій Бурачинський та його товариш д-р Гайдукевич. У статті «Моя відповідь» (Літ. Черв. Калини 1930, ч. 6, ст. 9-10) Бурачинський спростовує всі закиди Шухевича й м. ін. каже:

«Цей безосновний закид просто нечуваний, тим більше, що походить від когось, хто був при НК і міг би привести до сумніву в «bona fide» автора». А трохи нижче: «З безосновних закидів, звернених проти мене, не роблю собі нічого, бо я, Богу дякувати, є в змозі боронитись. Але страшні є напади на небіжчика д-ра Гайдукевича, який не є вже в силі боронитись… Д-р Гайдукевич працював до останку з невтомним пожертвуванням і впав жертвою свого звання».

Таким самим способом Шухевич критикує Вінницький ревком УГА. В одному місці він пише: «Начальний Ревком вибрав своїм головою д-ра А. Музичку, а на секретаря Цап’яка; зрештою склад був такий самий, як Політичного Відділу (перед тим Колеґії старшин — Н. Г.). Накази й зарядження, видавані цим ревкомом, були більше плянові, енерґійні й фахові, ніж зарядження ревкому в Вінниці, які виявляли доривочність, безпляновість та мале військове знання. Про сторонничість ніхто не може мене посудити, бож я сам був членом того ревкому. В дійсності наказів ревкому не виконувано від самого початку його заснування, бо всі частини УГА були в орбіті На. Кмди й Начального ревкому ЧУГА».

А кілька сторінок нижче пише так: «Вкінці от. Лисняк вийшов зі своєї рівноваги і дня 10 лютого 1920 р. виконав давній наказ винницького Ревкому та наказав арештувати генералів Микитку й Ціріца».⁸

Вінницький ревком, як і Начальний, не видавали ніяких наказів стратегічного характеру, тому говорити про військову фаховість в точному значенні це доводиться.

То вигадка Шухевича, коли він твердить, немов би Ціріц в момент арешту сказав: «Тепер сам бачу, що іншого виходу нема, як тільки злука з большевиками». Цей генерал до своєї смерти не змінив своїх поглядів на большевиків, як це виходить із спогадів Мазуренка й д-ра Максимчука.

Військовим референтом Вінницького ревкому був полковник СС-ів І. Роґульський, старий загартований у боях вояк, учасник світової війни в рядах УСС-ів та визначний військовий діяч у корпусі СС-ів. Своїм військовим знанням він значно переважав Шухевича; це й видно з його доповіді про стан ЧУГА на засіданні ревкому у Вінниці після того, як наші делеґати вернулися з Києва. Роґульський мав відвагу відкито виявляти большевицькі затії їм же в вічі, не дбав про їх прихильність, але твердо обороняв інтереси ЧУГА. Але він, видно, не мав щастя здобути собі симпатії в Шухевича.

Розказуючи про нараду обох ревкомів (Начального й Вінницького), що відбулася в половині лютого у Вінниці, Шухевич пише:

«Удержання двох Ревкомів було зовсім не потрібне, а навпаки навіть шкіддиве… Це, а дальше також невдоволення з висліду переговорів та змісту заключеного договору спричинили, що 17 лютого виїхали до Вінниці майже всі члени Начального Ревному. На спільних засіданнях вирішено залишити тільки один Ревком з осідком у Балті, куди переїхала була Начальна Команда. Цей Ревком зложено так, що до винницького Ревкому, з якого уступили Гірняк і Опока, кооптовано всіх членів Нач. Ревкому.

На цих нарадах незвичайно остро критиковано зміст київського договору. Закидувано перш за все втрату автономії Армії. З причини цього договору можна було поміж рядками промов бесідників з Начревкому вичитати закид зради під адресою Вінницького ревкому. Вкінці піднесено ще й закид, що договір заключено з командуванням ХІІ радянської армії, а не з командуванням полуднево-західнього фронту».⁹

Тут Шухевич перевищив себе самого. Бо 1) він знав, що це було неможливе тому, що Вінниця перебувала в районі XII армії і УГА їй підлягала; 2) ніхто інший з давньої Колеґії старшин, а тепер Начревкому, як іменно Шухевич, не знав так добре, в яких над міру важких умовах, викликаних якраз критиками київського договору, вінничани боролися за цілість УГА та її автономію. Замість того, щоб цей закид звернути проти них, він «вичитує між рядками закид зради» членам Вінницького ревкому. А ще недавно він писав: «Ми у Вінниці дуже добре розуміли, що чим довше УГА держалася добрармії, посувалася на південь і зводила бої з большевиками, тим більше маліли шанси на добрий вислід переговорів. Наприкінці нам грозило розбиття УГА між інтернаціональними батальйонами».¹⁰ Але він не вважав за потрібне спростовувати закиди членів Балтського Начревкому, а в своїм спогаді нотує їх без коментарів.

Договір про реорганізацію УГА накинули вінничанам і всій УГА Затонський і його поплічники. Проти нього голосували вінничани і в Києві, і на останній нараді з Затонським 9 березня в Вінниці. Все ж таки нам дозволено організувати три бриґади й дано надію на їх з’єднання в одне оперативне тіло; очевидно, це вони зробили тому, що потребували нас для війни з Польщею.

Ми, вінничани, з радістю передали були б комубудь іншому відповідальність за долю УГА, бо нести її тягар при такій розбіжності думок наших з думками членів Начревкому було дуже важко. Але не було охочих перебрати від нас цей тягар.

Вінницький ревком зліквідувався не по нараді з Начревкомом, як твердить Шухевич, а в першій половині березня, по прибутті Затонського до Вінниці, по останній конференції з ним. Тоді я прийняв пропозицію М. Кручинського стати на працю до політвідділу 44-ої дивізії, до якої приділили бриґаду УСС-ів.

* * *

На цьому кінчаються мої спогади про дії Вінницького ревкому УГА. З того моменту поле зору моїх спогадів звужується до бриґади УСС-ів.