8. Визволення галицьких старшин з табору в Кожухові

Доля запроторених у табір до Кожухова старшин УГА, УСС і СС була предметом особливих турбот нашого гуртка. Були ж там наші товариші зброї, високоідейні люди й хоробрі старшини, що перейшли трагедію наших армій в чотирикутнику смерти. Ми придумували різні способи, як би то вирвати їх на волю й повернути на рідну землю. Для большевиків це були «контрреволюціонери», вороги народу, і тому ми не робили собі ніяких ілюзій, що вони погодяться на звільнення наших старшин. Ми стали видумувати всякі мотиви, під якими можна було б добитися дозволу використати їх як фахівців у різних ділянках адміністрації. Після довгих переговорів із Затонським він нарешті погодився притягти декого з них до праці в Галичині.

Склалося так, що він висилав Палієва в Москву у військовій справі. Ми поклали йому на серце справу визволення наших старшин з кожухівського табору. І Паліїв щиро за це взявся. Він був особисто в Кожухові й говорив з тими старшинами. Д-р І. Максимчук, автор спогаду «Кожухів», каже, що Паліїв ставився до них неприхильно, бо, мовляв, був на послугах у большевиків. До такого висновку привід авторові «Кожухова» дали слова Палієва, сказані одній групі старшин у Кожухові. Але д-р Максимчук не додумався, що це була конечна гра Палієва, їхнього приятеля. Про око він мусів так говорити. Хто не мав безпосередньо справи з большевиками, той ніколи не може збагнути, на який ризик наражалися наші дійсні патріоти, вступаючи в компартію на те, щоб служити нашій загальній справі. Приклад з арештом Кураха й Роґульського в Балті дає наочний доказ того, як не раз треба було маневрувати, щоб не пошкодити справі й не деконспірувати себе самого в очах большевиків. Коли б було так, як твердить д-р Максимчук, то Паліїв не визволив би був багатьох старшин з Кожухова, які прибули до Тернополя й працювали там в адміністрації.

Прю долю решти наших кожухівських в’язнів Курах оповідає таке: «В р. 1940 я сидів у бутирській тюрмі (в Москві) в камері ч. 105. Зо мною сидів майор НКВД Яковлів, арештований під закидом шпіонажу на користь Фінляндії. Від нього я почув багато цікавих речей; м. ін. він позповів мені ось що: «Під осінь 1920 р. він був начальником транспортної колони ГПУ по річці Північній Двині; йому часто доводилося транспортувати в’язнів до Архангельська й на Соловки. Якось він супроводив транспорт старшин галицької армії, які «співпрацювали» з поляками й денікінцями проти совєтів. Між ними були такі, що говорили між собою по-німецькому. Транспорт мав іти до Архангельська, куди спрямовували в’язнів з пересильної тюрми. Вони були в баржі, причепленій до малого річкового корабля «Вишхимз». Коли минали Двинську затоку й випливали в Біле море, зірвалася буря, яка стала кидати малий легкий корабель, а ще дужче баржу. Баржа відірвалася від пароплава, і хвилі стали відносити її геть. На очах провідника транспорту вона затонула разом з в’язнями, врятувалися самі конвоїри. На питання Кураха, чому не рятували в’язнів, Яковлів відповів: «Нє било приказа».

Очевидно, самі большевики влаштували цю жахливу трагедію, щоб позбутися «ворогів народу».