7. Галицька надзвичайна комісія (ЧК)

«Оком і вухом» Галревкому була надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією й спекуляцією, на зразок московської ЧК. Її наші люди називали надзвичайною комісією, або Галчека. Вона зайняла будинок тернопільського суду, при якому була тюрма. Це були старі будівлі московського походження, збудовані в рр. 1806-1815, коли малий окрайок Галичини після розбору Польщі попав був під московську окупацію. Після Віденського конґресу 1815 р. його приєднано до Австрії. Окрім того, було в Тернополі ще кілька таких будівель московських, що впадали в вічі своїм тяжким, незугарним стилем, грубими колонами спереду. Отаку спадщину по московських царях зайняла тепер галицька надзвичайна комісія. Над вхідними дверима висіла велика таблиця, пофарбована червоним, а при написі на ній були намальовані око й вухо, як символ того, що НК все бачить і чує, що перед нею ніщо не затаїться. Все це робило гнітюче враження, і люди обминали цю будівлю з почуттям страху.

Головою НКомісії був наш землячок, з групи «туркестанських комуністів» Наваловський, його помічником д-р Томкевич, а працювали в ній українці: Дністренко-Бабак (псевдо), Норич-Дзіковський, Сеник і Юрчук, поляки: Пайончек і Рихловіч, жиди: Ґольдберґ, Вольфман і Різниченко. Секретних співробітників було багато, м. ін. також деякі члени Галревкому, як М. Левицький, М. Баран. Дністренко-Бабак пізніше перейшов на працю до НК в Заліщики й виловлював тих утікачів, що хотіли перекинутись на Буковину, до Румунії поза територію впливу большевиків. Там і вбили його наші люди (а не в Умані, як подає Б. Колодій), Юрчук загинув безслідно, Сеник і Дзіковський перейшли до УВО, потім подались на еміґрацію. Дзіковський скомпромітувався в УВО своїми зв’язками з польською поліцією. Це було після вбивства Твердохліба й арешту Дзіковсьокого, запідозреного в убивстві. З польської тюрми він «утік», пробрався до Праги, звідти до Берліну, де намагався проникнути знову в УВО. Але люди від нього сторонилися, і він перекинувся в Москву, щоб приміститися коло Конара, що був його товаришем. Але пригоди Дзіковського були підозрілими для Конара, і цей його не підтримав. Дзіковський хотів перебратися в Україну, але його большевики арештували й розстріляли за зв’язки з польською амбасадою в Москві.

Слідчими в НК були наші судді і тому там не було звичних у большевиків катувань в’язнів на допитах.

Галицька надзвичайна комісія почала своє урядування арештами «контрреволюційних елементів», між якими найбільше було українців. Арештовували не за протибольшевицьку діяльність, бо її не було ще часу проявити, а як потенційних ворогів, профілактично. Вистачало, щоб секретний співробітник виказав на когобудь, що він «непевний». Д-р Горбачевський, що теж сидів у тюрмі НК, твердить, що вона була повна в’язнів, але не пам’ятає їх прізвищ. Він сам не з Тернополя і тому не знав тамтешніх людей. Наші мемуаристи не згадують імен розстріляних в НК, бо таких покищо не було, окрім тих випадків, коли Затонський наказував розстріляти без суду, як, наприклад, С. Короля. З усією певністю можна сказати, що багато в’язнів були б не побачили світу, якби не несподівана втеча з Тернополю Затонського і його апарату.

Виконавчим органом Галицької Надзвичайної Комісії була місцева міліція, що провадила арешти. Спершу Конар хотів призначити на начальника міліції М. Кураха, але Затонський рішуче став проти, бо Курах, мовляв, націоналіст і позапартійний. На це місце призначили кол. чотаря УСС-ів Тадея Ковалика, що сліпо виконував волю Затонського. Відповідальні посади в міліції займали поляки й жиди; українці були рядовими міліціонерами, але й сюди їх приймали тільки на рекомендацію комуністів. Ковалик — людина з малою освітою, до війни слюсарський челядник Спожарського у Львові. В леґіоні УСС-ів вибився своєю хоробрістю і став чотарем, але ідеологічно зовсім непомітний, менш помітний, ніж будь-який свідомий національно селянський юнак.

Галицькій Надзвичайній Комісії вдалася одна провокація, що її жертвою впав наш опозиційний гурток, про що хочу розповісти трохи докладніше.

На прохання Винниченка, висловлене ще в Харкові перед нашим виїздом у Галичину, Конар писав йому від нашого імени листи про те, що робив і плянував Затонський як голова Галревкому. До нас дійшла була поголоска, що Винниченко постановив вертатися назад до Відня, звідки він приїхав до Харкова. Це нас стривожило, і ми зараз же написали йому, переконували, щоб він залишався в Україні й конспіративно працював у запіллі. Його приявність тоді (така була наша думка) більше поможе нашій справі, ніж діяльність за кордоном. Це питання ми довго обмірковували на спеціяльній нараді цілого гуртка (Конар, Паліїв, Курах, Козоріз і Гірняк).¹ Ці наші думки були сконкретизовані в листі до Винниченка. На лихо не було тоді в Тернополі нашого постійного кур’єра, і Конар передав листа дочкою Немоловського на ім’я п. Голубович у Харків. Якраз тоді дочка Немоловського вибиралася до Харкова і погодилася передати Винниченкові листа. Досі вона дуже цікавилася загальними справами, зокрема нашою роботою в Галичині. Але одночасно вона запобігала протекції в Затонського, щоб рятувати свого чоловіка, який сидів, як уже згадано, в тюрмі в Харкові. Здається через це саме вона, може й несвідомо, відіграла ролю провокаторки. Як тільки п-і Голубович опинилася за містом, її зупинив начальник Надзвичайної Комісії Наваловський. Він докладно зревізував її баґаж, забрав усі листи, що їх вона мала при собі, між ними й наш лист до Винниченка. Вийшло ніби якесь непорозуміння: Наваловський перепросив п. Голубович, вернув їй усі листи, окрім нашого, і пустив її в дорогу. Таким способом НК здобула наші листи, і наші зв’язки з Винниченком були викриті. Це дало привід Затонському до важливих заходів, про що буде мова далі.

Курах цілком слушно нотує в своєму щоденнику, що ми в Тернополі були не досить обережні, часто наївні. Ми не уявляли собі тих тисячних способів большевицького вивідування, деколи відбували наради в кімнаті в Конара в подільському готелі, не зважаючи на можливість підслухувань, що мусіло врешті привести до нашої деконспірації.

Лист Конара до Винниченка одразу попав до рук Затонського. Попри сенсаційне для нього викриття нашого листування з Винниченком його до живого мусів діткнути повний їдкої іронії тон на його адресу; Конар писав про ситий харч для членів Галревкому при одночасному голодуванні службовців, про централістичну політику голови комітету Затонського. З листа виходило, що опозиція таки діє. Ми здогадувалися, що Винниченко не сховає наших інформацій до кишені, але використає їх на те, щоб передати боротьбістам та укапістам, а ці з свого боку використають їх для поборювання Затонського, якого вони не могли терпіти.

Затонський негайно скликав збори всіх галицьких комуністів і радянських службовців до найбільшої залі в Тернополі в т-ві польського «Сокола». Він прийшов на збори з готовим пляном: скомпромітувати до решти Конара й його прибічників: партійних і позапартійних. Він почав свою промову про спроби «контрреволюції» втиснутися в ряди партії та в радянський апарат і «з середини їх розкладати». Таке діється з самого початку революції в Росії, в Україні й тепер у Галичині ця сама «контрреволюція» починає підносити голову. Але чуйна комуністична партія викриває такі затії ворогів і нещадно з ними розправиться. «Не думайте, товариші, що я говорю на вітер. Ось маєте доказ!» Затонський добув з портфеля листа, попросив на сцену Конара і, показуючи цього його листа до Винниченка, спитався: «Чи пізнаєте оце письмо?» — Конар страшенно змішаний, блідий відповів, що лист писаний його рукою. — «Будь ласка, прочитайте нам, що ви написали», — каже з іронією Затонський. З тону Конара видно було велике хвилювання й зніяковіння. І для всіх членів нашого гуртка була це величезна несподіванка. Деконспірацію нашого гуртка ми відчули як великий удар. По скінченні читання листа Затонський продовжував свою промову, підкресливши, що пролетаріят не буде панькатися з укритими ворогами, які вкралися в довір’я радянської влади й готуються до рішучого удару ножем у спину пролетарів у відповідному моменті. Один з таких «типів», С. Король, уже зліквідований, його слідами підуть інші.

Я ніколи не бачив Конара таким розбитим і пригніченим, як у тому моменті. Він ходив збайдужілий, апатичний. Також і ми були приготовлені до найгіршого. За кілька днів Затонський покликав до себе Конара й на диво став говорити з ним зовсім спокійним тоном. Сказав, що Конар мусить поїхати в Москву, до Сталіна в науку, до якого він (Затонський) передасть листа. Перед від’їздом з Тернополя Конар був ще раз у Затонського й спитав його, чи він доїде до міста свого призначення, тобто чи в дорозі його не зліквідують. На це Затонський подав йому руку й заявив, що він може бути спокійним, він доїде здоровим до Москви.

Ця розв’язка була для Конара приємною несподіванкою; він прийшов попрощатися зо мною. Так доля розлучила нас з Конаром. Ще раз я зустрів його влітку 1921 р. в Москві, коли був з делеґацією Ю. Лапчинського на третьому конґресі Комінтерну.