6. Праця ревкому – Труднощі

Січня 1-го 1920 року лікар ствердив у Давида сипняк, і я мусів остаточно перебрати обов’язки голови ревкому. О 10 годині передобіддя зібралися всі члени на перше пленарне засідання на Катерининському проспекті, в приміщенні збірної станиці УГА. Відкриваючи засідання, я подав приявним до відома, що за хворого голову перебираю провід ревкому, і склав широкий звіт про наслідки наших переговорів з большевиками, відчитав текст договору й просив приявних зайняти становище до нашого формального акту й створеної цим ситуації. Всі члени брали слово в дискусії, схвалили наші заходи, вважаючи, що, коли радянський уряд України затвердить союзний договір, ми справу виграли, УГА буде збережена й за сприятливого моменту відновить разом з іншими стягами України боротьбу за нашу державність. На кінці всі приявні, що не були попереднього дня в готелі «Савой», підписали союзний договір. Потім ми вирішили кооптувати до ревкому підстаршин Петра Малишевського й Івана Васькова.

Увечорі того ж дня в залі міського театру відбулося віче галичан. На ньому промовляли: від ревкому Гірняк, від КПбУ Хвиля, від Боротьбістів Ковтунович, від галицької компартії Є. Коханенко і від лівих рос. есерів Власов. По тих офіційних промовцях забирали голос ще Гачкевич, Чайківський і Микита Коляда. Це віче було першим прилюдним виступом нашого ревкому. Воно викликало жвавий відгук серед галицького стрілецтва і серед місцевого українського громадянства. Всі були вдоволені, що нам удалося зговоритися з большевиками й нав’язати з ними приязні взаємини. Зокрема раділи вінничани з того, що до галичан буде належати охорона публічного ладу в місті й околиці. Провідні мужі, як директор місцевої гімназії Богуславський, казали нам: «Робіть, що можете, може вам удасться перехитрити большевиків і зберегти вашу силу, вашу армію. Коли доб’єтеся певних успіхів, то й ми приєднаємося до вас; ми все зговоримося, а може й створимо спільний фронт для боротьби за вільну Українську Державу». Загал стрілецтва був за порозуміння з большевиками, як єдиним засобом рятунку стрільців, що через недуги або службу мусіли залишитися у Вінниці чи околицях. На наш ревком звалилися турботи за долю УГА, а в дальшому й за долю галицької землі. Силою обставин він зробився не тільки нашим військовим, але й політичним центром. Тягар праці й відповідальности за неї спав на плечі кількох старшин і підстаршин співробітників ревкому. До нього належало, щоправда, більше людей, але до праці було мало. Давид, розумна й розважна людина, відійшов від нас на лікування сипняка, а деякі ходили власними шляхами й пробували своєю «політикою» приподобатися большевикам. Повною парою працювали, окрім голови, Курах, Опока, Мих. Балицький. Щиро й з душею ставився до праці сотн. Ом. Паліїв, з природи скромний, і нерадо анґажував себе на відповідальну посаду, але нам таки вдалося втягти його в працю, і він не щадив себе в ній. Доброю силою був д-р М. Козоріс, пізніше приєднались до нас сотник Лукіянович і сот. Марків, інтендант. Обов’язки військового референта в ревкомі виконував солідно полк. СС-ів І. Роґульський, команд. Вінниці був сот. УГА М. Вацик.

Комічне вражіння справляв на всіх старий учитель тернопільської гімназії, Ів. Ростока-Сидоряк (лемко). Він перейшов був Збруч разом з УГА в липні 1919 р. і став пізніше інспектором однієї артилерійської частини. Він постійно боявся деконспірації, ходив усе переляканий, бував часто в ревкомі й у розмовах доказував, що він здавна був комуністом, бо як природник мав не раз нагоду подивляти комуністичний устрій серед бджіл і мурашок. Він шукав спершу опіки під крилом ревкому, потім причалив до організаційного комітету галицької комуністичної партії Є. Коханенка.

На засіданні ревкому 2-го січня рішено негайно провести такі акції:

1) взяти на облік усіх хворих галичан по лікарнях і приватних мешканнях покищо найближчого вінницького району,

2) устійнити й списати всі військові комори харчів, одностроїв та іншого військового майна,

3) нав’язати контакт з тими частинами УГА, що відійшли на південь з армією білого рос. генерала Бредова.

4) сконтактуватися конспіративним способом з частинами військ УНР, що були в зимовому поході,

5) перевірити банкові конта старшин і всяких галицьких спекулянтів, набуті нечесним способом гроші конфіскувати на користь УГА,

6) видрукувати летючки до членів УГА й цивільного населення з виясненням причин нашого союзу з червоними, наших плянів і завдань та наладнати видавання пресового органу ревкому «Червоний Стрілець»,

7) піддержувати зв’язок з лівим крилом галицьких радикалів, які заявили готовість співпрацювати з ревкомом,

8) прийняти до відома створення Коханенком організаційного комітету галицької комуністичної партії й залишити йому вільну руку в справах, у яких ревком не працює.

Тимчасово обов’язки між членами ревкому поділено так: голова — загальний провід ревкому й контакт з офіційними большевицькими установами та відповідальними особами. Він же має з допомогою Козоріса й Маркова провірити банкові конта. Курах і Опока з Мих. Балицьким провірять стан усіх наших лічниць і складуть списки хворих, санітарного персоналу й складів лічниць. Марків і Лукіянович спишуть майно УГА, всі комори й запаси у Вінниці та околицях. Курах, Опока й Мих. Балицький утворять редакційну колеґію для видання органу ревкому «Червоний Стрілець». Вони ж мають добрати співробітників цього органу. Ними були: Федір Палащук (псевдо Конар), Микола Угрин-Безгрішний (псевдо Червоний Князь), Никифор Гірняк (псевдо Ничипір Строгий-Їжаченко), М. Козоріс, Є. Коханенко, Осип Гачкевич; відділ «Останні Новості» редаґував М. Бісик, що ходив по ресторанах і каварнях та збирав усякі плітки-новини, які були єдиним джерелом для нього. Пресового бюра ми не мали.

Січня 6-го 1920 р. появилося перше число «Червоного Стрільця». В передовій статті «Всесвітня революція й Українська Галицька Армія» писалося: «На сході Европи розгорівся вогонь соціяльної революції. Він стряс підставами старого дряхлого ладу й у крові та вогні кував нове життя. Цей вогонь докотився до галицького кордону. А в Галичині трудовий український нарід організувався для захисту своїх земель перед наступом польського панства, щоб вибороти собі вільне життя. Він створив Українську Галицьку Армію. Коли ж вогонь революції докотився до меж галицької землі, український нарід ладен був привітати його, як союзника, як свого спільника у визвольній боротьбі, Але не зробив цього.

А не зробив тому, що провідники революції вчинили тоді дуже нерозумний, шкідливий для них самих крок. Вони знехтували таке дуже важне для українського народу національне питання і в цьому відношенні поставили себе на становище дотеперішніх кривдників і визискувачів нашого народу, виступили в Україні як окупанти.

Наслідки цього показалися дуже скоро. На галицькому кордоні спинилася революційна пожежа, а вслід за цим упав і цей революційний підйом, який проявився в цілій Европі. Це використали різні контрреволюційні сили, які мріяли про здобуття Москви й Петрограду.

Помилковий крок провідників революції наніс велику шкоду всесвітній революції, скріпив реакцію на довший час, даючи їй у руки зброю проти себе.

Тепер обставини змінилися. Життя не одного навчило. Навчило воно й провідників революції, що треба присвятити належну увагу всім питанням, які хвилюють душу трудового люду, що не можна накидувати нічого народові, а треба прислухатися до його голосу, йти назустріч його бажанням.

Такі велети революції, як тов. Ленін і Троцький, признали справедливими домагання українських трудових мас на самостійне національне життя, признали їм повне право обрати собі форму державного устрою і життя».

У статті «Чому Українська Галицька Армія приєдналася до Червоної Армії?» м. і. було сказано:

«Українська Галицька Армія це армія українських селян і робітників Галичини, які по розпаді жандармської Австрії зорганізувалися для оборони своєї батьківщини перед польськими захватчиками. Через курні хати галицьких селян покотилася струя революції і галицький пролетаріят став активно боротися за свої права, зачав переводити соціяльні реформи…

Та на жаль цей рух тривав недовго. Сусідуючі маси польського селянства й робітництва, засліплені шовінізмом і імперіялізмом, збройною силою наступили на українські землі, а провід над розбурханими революційними масами захопили маломіщанські елементи, галапаси-авантурники, які не зрозуміли духа часу, здушили народній рух… Народні маси розчарувалися в своїх надіях…

За Збручем Українська Галицька Армія звернулася проти Червоної Армії наслідком цілого ряду прикрих непорозумінь. Тодішня Червона Армія виступила в Україні в ролі окупанта; вона ворожо ставилася до національного питання, а це викликало велике негодування серед УГА, де національна свідомість стоїть дуже високо. В обох арміях, в яких є одна мета, падало чимало жертв…

Тепер УГА з’єдналася з Червоною Армією, щоб спільно виступити проти польських панів, проти польської буржуазії». (Пор. Юрко Тютюнник: «Зимовий похід 1919-1920». Вид. «Трембіта», Коломия-Київ 1923.)

З оцих уривків із статтей «Червоного Стрільця» видно, як Вінницький ревком розумів своє ставлення до нового союзника. Він заступав справу УГА й не мав обов’язку вдаватись до політичних питань, ні пропаґувати большевицькі гасла серед нашого стрілецтва. Ми щасливо збулися клопоту з організацією галицької комуністичної партії; за це діло взявся Є. Коханенко. Він став головою організаційного комітету цієі партії, а його заступником став згаданий вище учитель І. Сидоряк-Ростока; секретарювали Марія Ґіжовська та Володимир Бойко. Цей комітет видавав свій орган «Комуніст Прикарпаття». Перше число редаґував М. Угрин-Безгрішний. Зараз по його появі до редакції прибіг наш добрий друг К. Ковтунович і порадив негайно знищити ввесь наклад, щоб ні один примірник не попав до рук большевикам, бо вони переарештують редакційну колеґію за контрреволюцію, за націоналістичні єресі, від яких аж кишіло в «Комуністі Прикарпаття».

Пізніше цей орган редаґував Лев Будай, колишній співробітник «Літературно-наукового Вісника» у Львові. Назагал цей орган галицької комуністичної партії не сподобався А. Хвилі, ні його однодумцям; занадто націоналістичним духом віяло від нього.

Реєстрація галичан у Вінниці й околиці дала ось яку картину:

Найбільше хворих було в Кримських казармах та лікарні для психічно хворих. Чимало було їх також по школах, пристосованих для лікарень. У всіх цих пунктах лежало галичан 8743. Але було їх багато й на приватних мешканнях, тільки ми не мали можливости списати їх, бо не знали адрес. Було багато також цивільних галичан, що перейшли влітку 1919 р. з УГА за Збруч; про цих ми також не мали точних відомостей. Одно було певне: їхнє становище було надзвичайно тяжке через брак харчів, ліків, білля й одягу.

Нам не вдавалося тоді охопити статистикою всіх здорових галичан у нашому районі. Зголосилося всіх 2019 осіб, але насправді їх було значно більше. Через непевність становища багато не реєструвалося й воліло жити законспіровано. Не бракувало також мародерів, що «промишляли» на власну руку й до нас не признавалися. Назагал можна прийняти число галичан, зосереджених у Вінницькому районі, приблизно на 15000 осіб.