20. Відносини на півдні в Нач. Кмді УГА

Змалюванню відносин в НК УГА й у наших частинах на півдні, в районі Балти Шухевич присвячує цілий 4 том своїх «Споминів». Він докладно спиняється на зображуванні настроїв і думок старшин і Нач. Кмди, на розходженнях між ними в справі дальшої долі УГА, а зокрема на намаганні командувачів генералів послідовно стояти при добровольчій армії білого генерала Денікіна, а потім добиватися дозволу румунського уряду перейти з рештками формацій УГА за Дністер, на румунську територію. Шухевич описує всі фази переговорів делеґатів НК з командуванням румунської прикордонної сторожі, підкреслюючи ілюзійність надій генералів Микитки й Ціріца на дозвіл від румунів для УГА, перейти на їх землю.

Але відповідальність за події на півдні він складає виключно на згаданих генералів, згл. на одного Ціріца, бо Микитка, за його словами, був під абсолютним впливом першого. Він каже, що праця Ціріца для нашої армії була «більше, ніж шкідлива». .Ні одним словом автор «Споминів» не згадує про шкідливість наслідків пасивної постави Колеґії старшин при НК, а потім політичного відділу, організованого за згодою обох генералів. Вони не були політиками, а тільки вояками; тому й погодилися на створення політичного тіла при НК, складеного з політично зорієнтованих людей. Консеквентно ця Колеґія мала нести відповідальність за політичні дії НК.

На словах ця колеґія визнавала правильність позиції Вінницького ревкому УГА та потребу співпраці з ним у перших тижнях союзу УГА з большевиками, але в дусі всі її члени чекали на вислід переговорів з румунами й мріяли про перехід за Дністер. Сам Шухевич каже: «Питанням про перехід за Дністер зайнявся трохи довше, бо воно було в своїх наслідках дуже важне й далекойдуче, про що читач дізнається з дальших моїх споминів. Не можу одначе не зазначити одного: коли б румунське правительство було призволило на перехід армії на його територію, ціла УГА, мимо противних запевнень, була б пішла за Начальною Командою й остали би лише ті, що мусіли остати, то є ті, котрих прикувала до Великої України недуга, й ті, котрі мали остатися, щоб заопікуватися своїми хорими товаришами без огляду на те, яка майбутність їх чекала. А ця майбутність зачала зарисовуватися в не дуже рожевих красках».¹

Цілком протилежними були міркування членів Вінницького ревкому: Румуни вже в 1919 р. виявилися нашими ворогами. Вони кинулися на нашу армію, що відступала за Збруч, немов гієни на труп — зайняли підгірську смугу Галичини, щоб віддати її полякам. То й тепер, якщо б навіть вони погодилися на перехід нашої армії на їх територію, то напевно були б інтернували її й ніколи б не дозволи, щоб вона виступила проти Польщі за визволення Галичини. А при большевиках для нас існувала можливість нової війни з Польщею і надія вернутися до визволених Західньо-Українських земель.

Коли б усі формації УГА зразу стали були одним фронтом і солідарно виступили перед большевиками, то ми б мали шанси добитися свого, а саме зберегти цілість УГА, як однієї військової сили. Большевики мали тоді замало сил або може й не хотіли виступати вороже проти УГА, щоб використати її для своїх плянів. Тільки з цієї причини вони не розгромили нашої армії при першій зустрічі з нею. Творячи три бриґади, вони все ж таки давали нам надію об’єднати їх в одно оперативне тіло. Ці наші шанси з січня 1920 р. дуже послабив опір Нач. Кмди (разом з К. старшин). Коли ж нарешті й на півдні рішилися на остаточний крок і на швидкуруч створили Начальний ревком, то було вже пізно; большевики мали вже цілу нашу армію в своїх руках і могли накинути нам те, що їм було вигідне. А коли б частини УГА перейшли були за Дністер, то це спричинило б повний розгром двох третин нашої армії, які залишилися б в Україні.

В той момент, коли політичний відділ при НК рішився на «революцію», червоні вступили в район наших частин і декуди зажадали скласти зброю. Про це писав Начальний ревком, за словами Шухевича, у зверненні до галичан:

«Червона Армія зажадала видачі зброї. Причини цего це тільки недовір’я в щирість нашого переходу в ряди червоних. В тій справі ведуться переговори з командуванням червоних військ. Приказ червоних відносно здачі зброї є хвилевий і він ніяк не може вплинути на наше повзяте рішення. Ревком — у порозумінні з винницьким Ревкомом — наказує: 1) Всі частини УГА мають остатися на своїх місцях. Команданти частин і старшини, які вводили б переполох у ряди, будуть віддані Революційному Трибуналові, 2) Частини, від яких червоні зажадали видачі зброї, мають таку зложити за поквитуванням.

Червоні війська, які знали про договір Вінницького реввкому з большевиками, зустрічали галичан приязно. Ю. Шкрумеляк у спогаді «Поїзд мерців» оповідає, що командир червоної кінноти Котовський при зустрічі з Галичанами сказав, що він поінформований про галицький ревком у Вінниці й має вказівки щодо поведінки з нами. «Червоні, — каже Шкрумеляк, — показалися дуже ввічливими, питалися нас, чим можуть нам помогти, а коли сотник Колодницький сказав, що ми смертельно помучені духово й фізично та потребуємо кількадневого відпочинку в котрійсь з недалеких колоній, Котовський погодився на те, казав зібрати хури й завезти нас до Бадену, 6 верстов від Кучерган. Зброю позволено нам носити — отже ми формальні союзники».³

На підставі цих слів Шкрумеляка можна було думати, що червоні всюди були б так само поставилися до галицьких частин, коли б відповідальні за УГА старшини при НК своєчасно підготували ґрунт для цього.

Дальшим неґативним наслідком цього занедбання було те, що Начальний Ревком УГА в Балті, у почутті своєї вини, намагався маніфестувати свою льояльність до червоних надмірною поступливістю та послужливістю. А до того були в цім ревкомі старшини-комуністи, що виявляли свою відданість большевикам просто рабським підлабузництвом: їх Шухевич називає «надкомуністами». На чолі їх стояв сотник В. Ґадзінський, знаний серед галичан авантурник, що ладен був направо й наліво розстрілювати своїх товаришів зброї, щоб тільки доказати большевикам свою вірність. Про це свідчить афера з арештом ген. М. Тарнавського, в якій московський старшина полк. Іванов показав себе лицарем, а наш старшина Ґадзінський — нікчемним рабом.

У Вінниці ми були в тому щасливому становищі, що в нас не було таких типів; навіть наші комуністи, члени партії большевиків-комуністів Прикарпаття були щодо цього на нашому боці. Ми від самого початку обстоювали автономність УГА й ніколи не допускали, щоб большевики встрявали в наші внутрішні справи. А це дало нам можливість врятувати від катівні ЧК не тільки галичан, але й наддніпрянців; сотні СС-ів, найодіозніших для большевиків вояків України найшли в нас захист і своєчасно могли втекти в безпечні околиці, до повстанців, в першу чергу до армії ген. Омеляновича-Павленка.

В Балті, місці осідку Начального ревкому УГА, большевики від самого початку стали порушувати наш союзний договір, вмішуватися в наші справи, при повній пасивності ревкому. Їхня несамовита пропаґанда проти «контрреволюціонерів» серед старшин, проти душпастирів і взагалі всіх інтеліґентів, топтання наших національних святощів на мітинґах мали такий наслідок, що стрільці, а то й старшини почали тікати до повстанців, до військ Тютюнника та Павленка, або шукати захисту серед селян, які часто співчували нам і пригортали, мов рідних братів.

Темною сторінкою перебування УГА в Балті була діяльність революційного трибуналу, зорганізованого на зразок большевицьких революційних судів. Мені невідомо, хто його організував і хто входив до його складу. Про нього багато пише Ст. Шухевич, що був членом цієї установи. Він намагається спростувати закиди, що їх підносили проти Революційного трибуналу наші старшини. Мені важко будь-що сказати в цій справі, бо я не був у Балті. Це міг би зробити хтось із тих, що були там і мали нагоду бачити цю діяльність ревтрибуналу. Досі появився лише спогад сотника УГА Алиськевича в «Літописі Червоної Калини». Він пише: «З усіх установ найживішу діяльність проявляв тоді Полевий Суд (Ревтрибунал — Н. Г.), а його присуди були єдиними подіями, що збуджували наші приспані нерви. Саме тоді (в лютім 1920 р. — Н. Г.) згаданий суд присудив був одного сотника, Стахура, на смерть, але засудженому вдалося втекти від смерти в останній хвилині, дякуючи конвоєві галицьких жандармів. Вони везли засудженого темного вечора возом за місто. Не доїжджаючи до місця страти, віз — чи не навмисне — перевернувся, а засуджений використав це на щасливу втечу.

Тоді таких випадків було багато, але поодинокі годі мені тямити, тим більше, що я в той час не виходив з хати (видужував з тифу — Н. Г.). Влада большевиків щораз більше закріплювалася, а кожний її приріст зазначувався новими присудами й слідом за цим потрясеннями наших нервів. Тоді й росло наше пригноблення».⁴