Розділ 84

Іван Гусєв жив у Тарашкіна, був йому чи то за сина, чи то за молодшого брата. Тарашкін навчав його грамоті й уму-розуму.

Хлопчина виявився до того кмітливий, настирливий — серце раділо. Вечорами нап’ються чаю з ситником і чайною ковбасою, Тарашкін полізе в кишеню по цигарки, пригадає, що дав колективові клубу обіцянку не курити, — крякне, скуйовдить волосся і починає розмову:

— Знаєш, що таке капіталізм?

— Ні, Василю Івановичу, не знаю.

— Поясню тобі якнайпростіше. Дев’ятеро чоловік працюють, десятий у них усе забирає, вони голодують, він лускається від жиру. Це — капіталізм. Збагнув?

— Ні, Василю Івановичу, не збагнув.

— Чого ти не збагнув?

— Нащо вони йому дають?

— Він примушує, він визискувач…

— Як примушує? Їх дев’ятеро, а він один…

— Він озброєний, вони беззбройні…

— Зброю завжди можна відібрати, Василю Івановичу. Це, значить, вони неметкі…

Тарашкін захоплено, трохи відкриваючи рота, дивився на Івана.

— Правильно, брате… Міркуєш по-більшовицькому… Ми в Радянській Росії так і зробили — зброю одібрали, визискувачів вигнали, і в нас усі десятеро чоловік працюють і всі ситі…

— Всі од жиру лускаються…

— Ні, брате, лускатися від жиру не треба. Ми не свині, а люди. Ми жир повинні перегнати на розумову енергію.

— Навіщо це?

— А те, що ми у найкоротший термін повинні стати найрозумнішим, найосвіченішим народом у світі… Збагнув? Тепер давай арифметику…

— Єсть арифметику, — казав Іван, беручи зошит і олівець.

— Не можна слинити чорнильний олівець — це некультурно… Збагнув?

Так вони навчалися щовечора, далеко за північ, поки в обох не починали злипатись очі.