Розділ 124

Вранішня зоря зійшла на безхмарному небі. Рожевою парою курився океан. Гарін, перехилившись з вікна гондоли дирижабля, ледве в бінокль помітив глибоко внизу вузеньку шкаралупу яхти. Вона дрімала на дзеркальній воді, що просвічувалася крізь легке млисте покриття.

Дирижабль почав спускатися. Він весь сяяв у промінні сонця. З яхти його помітили, підняли прапор. Коли гондола торкнулася води, од яхти відчалила шлюпка. За кермом сиділа Зоя. Гарін ледве пізнав її — так змарніло її обличчя. Він стрибнув у шлюпку, посміхаючись, мовби нічого не сталося, сів поруч Зої, поляскав її по руці:

— Радий тебе бачити. Не сумуй, крихітко. Зірвалося, — наплювати. Заваримо нову кашу… Ну, чого ти засмутилася?

Зоя. спохмурнівши, одвернулася, щоб не бачити його обличчя.

— Я щойно поховала Янсена. Я стомилася. Зараз мені все — все одно.

З-за небокраю зійшло сонце, — величезна куля викотилася над синьою пустелею, і туман розтанув, наче примарний.

Простелилася сонячна дорога, виграючи маслянистим полиском, і чорним силуетом на ній мріли три похилі щогли та ґратчасті вежки “Арізони”.

— Ванну, сніданок і — спати, — сказав Гарін.