Розділ 58

Шельга лежав на кам’яній долівці на сіннику. Гасничок освітлював склепистий погріб, порожні діжки, зарості павутиння. Гарін якийсь час шукав очима Шельгу. Стоячи перед ним, покусував губи.

— Я погарячкував, не сердьтеся, Шельга. Гадаю, що все-таки ми знайдемо з вами спільну мову. Домовимося. Хочете?

— Спробуйте.

Гарін говорив скрадливо, зовсім інакше, ніж десять хвилин тому. Шельга насторожився. Але пережите за цю ніч хвилювання, залишки снотворного газу, що гули в усьому тілі, та біль в руці послаблювали його увагу. Гарін сів на сінник. Закурив. Обличчя його видавалося задумливим, і весь він — доброзичливим, гарним…

“До чого, мерзотник, гне? До чого гне?” — думав Шельга, морщачись од головного болю.

Гарін обхопив коліно, закурив цигарку, звів очі до склепистої скелі.

— Бачите, Шельга, передусім вам треба встановити, що я ніколи не брешу… Можливо, через те, що зневажаю людей, але це не має значення. Отже: Роллінг з його мільярдами потрібен мені до пори, до часу, тільки… Так само, як і я потрібен Роллінгу… Це він, здається, вже зрозумів, незважаючи на тупість… Роллінг приїхав сюди, щоб колонізувати Європу. Коли він цього не зробить, він лусне у себе в Америці зі своїми мільярдами. Роллінг — тварина, все його завдання — перти вперед, буцати, топтати. У нього фантазії ні на копійку. Єдина стіна, об яку він може розбити довбешку, — це Радянська Росія, Він це розуміє, і всю свою лють спрямував на вашу дорогу вітчизну… Росіянином я себе не вважаю (додав він квапливо), я космополіт¹…

— Звісно, — презирливо посміхнувшись, сказав Шельга.

— Наші взаємини такі: до певного часу ми працюємо вкупі…

— До двадцять восьмого…

Гарін швидко, сяючи очима, з гуморком глянув на Шельгу.

— Ви це вирахували? З газет?

— Можливо…

— Гаразд… Хай до двадцять восьмого. Потім неминуче ми повинні вгризтися один одному в печінку… Коли переможе Роллінг — для Радянської Росії це буде вдвічі жахливо: мій апарат опиниться у нього в руках, і тоді з ним боротися буде вам надзвичайно важко… Так от, тим самим, товаришу Шельга, що ви посидите отут з тиждень в сусідстві з павуками, ви страшенно, незмірно побільшуєте можливість моєї перемоги.

Шельга заплющив очі. Гарін сидів біля нього в ногах і курив короткими затяжками. Шельга проказав:

— На якого дідька вам моя згода? Ви і без згоди протримаєте мене тут скільки захочете. Кажіть відверто, що вам треба.

— Давно б так… А то — слово комуніста… Ій-право, щойно ви мені такого болю завдали, такої прикрості… зараз, здається, ви вже починаєте розбиратися. Ми з вами вороги, правда… Але ми повинні працювати вкупі… З вашої точки зору я — виродок, величезний індивідуаліст… Я, Петро Петрович Гарін, милістю сил, які мене створили, з моїм мозком, — не посміхайтеся, Шельга, — геніальним, так, так, з невикорененими пристрастями, від яких мені й самому тяжко і страшно, з моєю жадобою і безпринципністю, протиставляю себе, буквально — протиставляю себе людству.

— Ух ти! — сказав Шельга. — Ну й сволота…

— Саме так: “ух ти, сволота”, ви мене зрозуміли. Я — ласолюб, усі секунди мого життя прагну віддати насолоді. Я шалено кваплюся покінчити з Роллінгом, бо втрачаю оці дорогоцінні секунди. Ви — там, у Росії — войовнича, матеріалізована ідея. У мене немає жодної ідеї, — свідомо, релігійно ненавиджу всяку ідею. Я поклав собі за мету створити таку обстановку (докладно не розказуватиму, ви стомитесь), оточити себе такою надмірністю, — сади Семіраміди та інші східні пишноти видадуться дитячими дурницями перед моїм раєм. Я закличу всю науку, всю індустрію, все мистецтво слугувати мені. Шельга, ви розумієте, що я для вас — небезпека віддалена і досить фантастична. Роллінг — небезпека конкретна, близька, жахлива. Тому до певної міри ми з вами повинні йти вкупі доти, поки Роллінга не буде розтоптано. Більшого я не прошу.

— У чому ви хочете, щоб виявилась моя допомога? — крізь зуби спитав Шельга.

— Треба, щоб ви здійснили невелику прогулянку морем.

– Іншими словами, ви хочете продовжити мій полон?

— Так.

— Що дасте за те, аби я не закликав на допомогу першого-ліпшого поліцейського, коли ви повезете мене до моря?

— Будь-яку суму.

— Не хочу ніякої суми.

— Спритно, — мовив Гарін і засовався на сіннику. — А за модель мого апарата погодитеся? (Шельга засопів). Не вірите? Ошукаю, не віддам? Ану, подумайте — ошукаю чи ні? (Шельга смикнув плечем). То ж бо… Ідея апарата проста до безглуздя… Жодними силами я не зможу довго тримати її в секреті. Така доля геніальних винаходів. Після двадцять восьмого в усіх газетах буде описано дію інфрачервоних променів, і німці, саме німці, рівно через півроку збудують точнісінько такий самий апарат. Я нічим не ризикую. Беріть модель, везіть її в Радянську Росію. Ага, до речі, у мене ваші паспорти і папери… Прошу, вони не потрібні більше… Пробачте, що я в них порпався. Я страшенно цікавий… Що це у вас за знімок татуйованого хлопчини?

— Так, безпритульний, — зразу ж відповів Шельга, розуміючи крізь головний біль, що Гарін підбирається до найголовнішого, задля чого прийшов у підвал.

— На звороті карточки помічено двадцяте число минулого місяця, отже, ви фотографували хлопчину напередодні від’їзду?.. І фотографію взяли з собою, щоб показати мені? В Ленінграді ви її нікому не показували?

— Ні, — крізь зуби процідив Шельга.

— А хлопчину куди поділи? Так, так, я й не помітив — тут навіть ім’я проставлено: Іван Гусєв… У гребному клубі, чи що, знімали на терасі? Пізнаю, місця знайомі… Що ж вам хлопчина розказував? Манцев живий?

— Живий.

— Він знайшов те, що вони там шукали?

— Здається, знайшов.

— От бачите, я завжди вірив у Манцева.

Гарін розрахував точно. У Шельги так влаштована була голова, що брехати він ніяк не міг — і з гидливості, і з того ще, що брехню вважав дешевою в грі і в боротьбі. За хвилину Гарін знав усю історію появи Івана в гребному клубі і все, що він розказав про роботи Манцева.

— Отже, — Гарін підвівся, весело потер руки, — якщо двадцять дев’ятого вночі ми поїдемо на автомобілі, модель апарата буде з нами, — ви назвете будь-яке місце, де ми апаратик заховаємо до пори… Так от: достатньою буде для вас така гарантія? Згодні?

— Згоден.

— Домагатися моєї смерті не будете?

— Найближчим часом — не буду.

— Я накажу перевести вас нагору, тут надто волого, — видужуйте, пийте, їжте вдосталь.

Гарін підморгнув і вийшов.