3. Війна із Сирією

Невдоволення політикою царя було небезпідставним, в першому ж бою його було вбито. Зі смертю царя конфлікт не закінчився. Навпаки він розгорівся із новою силою. Між Сирією та Ізраїлем розпочалась тривала війна, яка розтягнулась на десятиліття.

На початку війни Пагііл познайомився з новим колегою, якого звали Єгу. Так само, як і Пагііл, він був учасником попередньої війни із Сирією. Але на відміну від Пагііла Єгу став воєначальником за покликанням. Усе чого він досяг, він досяг, завдяки власним зусиллям. Він був молодшим за Пагііла на три роки, але через високий зріст та кремезну статуру виглядав дорослішим. Вдвох з Пагіілом вони провели багато часу разом. Пагііл був, по справжньому радий зустріти такого товариша, як Єгу. Вони багато спілкувались, ділились своїми думками, переживаннями. Разом приймали рішення стосовно атак та оборони від нападів ворога. Війна, вже не справляла на нього, такого гнітючого враження.

Без сумніву Єгу був лідером. Але своє лідерство він утверджував досить одноманітним способом, по меншій мірі так здалося Пагіілу. Він був справжньою машиною для вбивства. Під час їх спільних нарад він любив ходити по шатру і розказувати своє бачення майбутньої битви. При цьому, його очі дивились не на співрозмовників, а кудись в далеч. Погляд Єгу пронизував час і переносив його у завтрашній день, на поле битви. Він вмів переживати битву, ще до її початку. На жаль це їм не допомагало, у перші п’ять років війни перевага була на стороні Сирії.

ёкгу не втрачав надії і продовжував настроювати своїх товаришів на кожну битву. Поступово ця війна почала вимотувати ізраїльські війська. Успіхи Сирії дозволили їй просунутись углиб країни і це було дуже небезпечно. Остаточним ударом по моральному духу війська була – облога столиці Ізраїлю Самарії. Її завоювання могло означати втрату незалежності для Північного Ізраїлю. В цьому випадку верховна влада в країні переходила до іноземного монарха. Від остаточної поразки їх врятував випадок.

На шостий рік війни в Ізраїлі почався голод. Стало ще тяжче. Пагііл, який почувався впевненим поруч із Єгу, почав турбуватись. Він пригадав голод 866—863 рр. і ці спогади нагадали йому ненависть до ізраїльського царя Ахава. Він знав, що голод – це покарання за гріхи суспільства. Воєначальник Єгу, також був стурбований. Його дратували невдачі ізраїльського війська. Неодноразово він казав Пагіілу, що в нього закінчується терпіння. Він не розумів чому Господь допомагає Сирії, а не ізраїльтянам. В їх середовищі росло невдоволення існуючим ладом, але скрутні часи не дозволяли багато думати про це. Війна вимагала від них бути пильними і підтримувати бойову готовність війська. Воєначальники розуміли, що від їх стриманості залежить безпека країни. Єдине чим живилась їх ненависть до існуючих порядків так це голодом, який розтягнувся на роки.

Нарешті їх терпець урвався. На 15-ий рік війни Єгу та його оточення повстали проти ізраїльського царя Єровоама. Під час повстання цар та все його оточення було знищено. Убивали всіх: братів Єровоама, близьких та рідних царя, священиків, вельмож. Не залишали жодної людини хто хоч трохи міг претендувати на посаду монарха. Досвід підказував, що їм не можна залишати жодного шансу. Поки вони були живими, вони нізащо не відмовляться від прагнення повернути собі владу. Міста Їзреель та Самарія захлинулися кров’ю.

* * *