9. Комедія з галицькою червоною армією

З т. зв. військової політики Галревкому можна робити висновок про його «державну» політику, бо армія — це його збройна рука, це підстава й оборона держави. Але ж із того, що робив ревком Затонського в Галичині в військовій спріаві, видно, що він не мав ніякої державної програми. Коли під час 4 Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові нам удалося добитися реабілітації галичан і припинення червоного терору проти них, тоді й було дозволено організувати червону галармію для оборони Галичини проти поляків. Ця справа стала актуальною в момент протинаступу червоних на протипольському фронті. В таборі праці коло Ярославля над Волгою зформували навіть малий курінь (три сотні по 100 вояків) і вислали в Галичину. Коли червоні вступили в наш край, комуністи ширили по селах пропаґанду за вступ до червоної галармії, яка має незабаром організуватись. Вступ до армії був добровільний. Але «уряд» Галревкому не видав у цій справі ніякого розпорядження. Коли держава плянує творити власну армію, то мусить видати відповідний закон. Уже з цієї одної причини аґітація комуністів по наших селах не робила поважного вражіння.

Одначе в деяких селах наші юнаки зголошувалися в ряди галицької армії. Про око Галревком мав у своєму складі також військовий комісаріят, тобто установу для формування війська. Але тих, що з’являлися до нього, вибирали дуже мало та й вибраних спрямовували до московських дивізій. Колодій подає ось який випадок:

Із села Ігровиці (Тернопільського повіту — Н. Г.) зголосилися до червоної армії 23 юнаки; з них прийняли всього 4, решту відіслали додому; прийнятих відіслано до 47 червоної московської дивізії. Колодій працював у військовому комісаріяті; він твердить, що подібні випадки, як з ігровицькими добровольцями, траплялись щодня. Большевицькі політичні працівники в червоній армії дивилися на Галичину, як на частину Московії. Тому, коли червоні вступали в Тернопіль і їх привітали делеґати від міста як визвольників з-під польського ярма, політпрацівник тієї частини у відповідь на привітання вигукнув: «Да здравствуєт свабодная ґаліцийская Россія!»

Як у Наддніпрянській Україні большевики не дозволяли формувати власних червоних частин, так і в Галичині вони не думали про тубільну червону армію; їхня аґітація на мітинґах мала виключно пропаґандивний характер, бо ця справа була дуже популярна серед галицької молоді. Молодь хотіла мати власну армію. Ця армія була обмежена на згаданому одному курені (три сотні, по 100 вояків у кожній), зформованому в таборі праці в Ярославлі з решток коша УСС-ів; його командиром був пор. УГА Ковальчук, політичним комісаром кол. підхор. УСС-ів, потім хорунжий СС-ів Дмитро Бочан. Він був колись командиром чоти в групі І. Роґульського, попав у большевицький полон, перейшов там вишкіл і служив большевикам. В Тернополі він зустрів Кураха й намовляв його вступити так само на службу до большевиків. Потім пропала й чутка про нього.

Про Ковальчука ходили чутки після війни, що він вступив на службу до ЧК, дослужився ранґи генерала. Але ця вістка непровірена.

Згадані два курені, що залишилися як спадщина по УГА, були вірні червоним. Але стрільцям большевики не довіряли, не дозволили поповнювати їх новобранцями, а коли польські війська перейшли в наступ, у вересні 1920 р. їх вислано під Грубешів. Там вони боролися хоробро. По замиренні з Польщею частина цих куренів служила в києвській міліції. Зрештою всіх большевики зліквідували.

Коли б большевикам пощастило було захопити всю Галичину й удержати її, не віддаючи радянській Польщі, та коли б вони набирали наших юнаків до червоної армії, вони ніколи не дозволили б галицьким полкам стояти в Галичині, а за старим московським звичаєм розкидали б їх далеко по Сибірі, Туркестані й інших далеких провінціях, а в Галичині стояли б полки московські.