10. Біда з русотяпами

Згідно з постановою з’їзду РКП про ревізію політики большевиків в Україні, ми вважали самозрозумілим, що наша мова має в українській радянській державі повні права й що московські комуністи теж будуть додержуватися цих постанов, тим більше, що вони самі раз-у-раз на мітинґах на них покликалися. Ми вживали всюди тільки української мови; по-московськи ми й не могли говорити, бо цієї мови й не знали. Тоді, здається, наша мова вперше вийшла на вулицю. Одначе, наші земляки наддніпрянці, навчені досвідом з минулих років, воліли не маніфестувати себе прилюдно так, як ми.

Тим часом московські комуністи, окрім комісара М. Кручинського й голови губревкому Козицького, зовсім не крилися з своєю неприязню до нашої мови. Бували випадки, що вони на мітинґах прилюдно її зневажали. В таких випадках ми з місця гостро протестували проти такого вияву русотяпщини. Треба визнати, що офіційні большевицькі діячі тоді завжди піддержували нас і закликали своїх партійців до порядку. Навіть Хвиля, голова губпарткому, стояв за нас. Щоправда, ні Кручинський, ні Козицький не знали нашої мови і на мітинґах промовляли по-московському, але перед тим вони завжди просили вибачення, що говоритимуть по-московському. І нам цього вистачало.

Якось прийшов до губревкому якийсь комісар бриґади, москаль, і зажадав спиріту для авта (у большевиків тоді не було бензини). Діловодом там був мій брат Омелян; він написав українською мовою розпорядження до ґуральні у Вінниці видати бажаний спирт. Комісар глянув на листа й обурений скрикнув на брата: «А ето што за татарщина?»

На ці слова брат скипів гнівом і став гістерично лаяти комісара: «Ти сволото московська, не моя, а твоя мова — татарщина!» Комісар остовпів з дива, бо тоді ніхто так не реаґував. Але цей крик зачув голова ревкому Козицький, що працював у сумежній кімнаті; він влетів до залі й запитав піднесеним голосом: «Що тут діється?»

На це брат обуреним тоном до Козицького: «Подумайте товаришу Козицький, ота каналія називає мою мову татарщиною. Що ви на це?»

Козицький теж скипів і скрикнув до комісара: «Пощо ти ображаєш мого найкращого робітника? Дістав бумагу, іди к чорту!» Потім звернувся до брата й став заспокоювати його: «Не дивуйтеся, товаришу, цьому дурневі; він не розуміє, що робить. Заспокійтесь і працюйте дальше».

Некультурність москалів ми відчули раз дуже прикро. Було це під час свята на пошану Т. Шевченка. І ми, галичан, і наші наддніпрянські земляки, вважали день Шевченка за велике національне свято. Всі явилися святково одягнені, програма свята була гарно приготовлена губвідділом наросвіти. Аж тут перед відкриттям свята виходить перед завісою брудний бородатий москаль, у неохайнім одязі й починає доповідь про боротьбу з сипняком. Говорив понад півтори години, і не було способу усунути його, бо це КПбУ доручила йому виголосити цю доповідь. Всі українці відчули це, як велику зневагу їхнього свята.

Згаданий уже комісар Кручинський якось дуже довго промовляв до галичан на тему радянського устрою держави. Говорив, може, години зо дві, звичайно, по-московському. Після доповіді я приступив до нього й сказав: «Ви, товаришу, говорили дуже інтересно, але я даю вам мою голову, якщо вас зрозуміли хоч 10 відсотків галичан».

«Що ж мені робити?» — спитав мене Кручинський.

«Учіться говорити по-нашому, — була моя відповідь. — Я можу давати вам лекції української мови».

Він охоче погодився на це, і від того дня ми щоденно читали книжечку С. Тобілевичевої «Під розвагу старим дітям». Я вчив його вимовляти й наголошувати слова. Кручинський був пильним учнем. Спершу він читав мені текст уголос, а потім пробував говорити нашою мовою. За деякий час він уже почав калічити по-нашому на мітинґах. Галичани дуже вподобали його за те, що шанував нашу мову й сам пробував говорити нею. Але це був унікат між москалями.