9. Наші союзники; галицькі слабодухи

Червоні частини, вступаючи в наш район, поводилися дуже різно. У Вінниці, де були найвищі установи КПбУ й губревком Поділля, також команда 44 дивізії, вони ставилися до нас коректно. Дивізія складалася з бриґад: таращанської, богунської й 132-ої пластунської. Комісаром дивізії був москаль Михайло Кручинський; у нього не було помітно того московського шовінізму, з яким ставилися до українців москалі, що виросли в Україні.

Командувач дивізії Дубовий, українець, був до нас прихильний. Головою Подільського губревкому був москаль Козицький; він говорив, як і Кручинський, тільки по-московськи, але під впливом Хвилі ставився до нас льояльно. Цій обставині ми завдячували також приязне ставлення до мас червоноармійців у Вінниці. Тут не було випадків ворожих виступів проти нас.

Але з інших місць ми діставали тривожні вістки про грабунки наших харчових комор, навіть лікарень; про різні насильства червоноармійців по наших частинах. Ще гірше було на півдні по захопленні району галицьких частин червоною армією. Це мусіло викликати сильну реакцію з боку галичан. Коли в лютім один большевицький комісар убив загальнолюбленого отамана артилерії д-ра Я. Воєвідку за те, що цей відмовився віддати йому свого вірного коня, стрільці розправилися з убивником ту ж мить.

Щойно при безпосередній зустрічі з червоним військом ми побачили, як низько воно стояло з кожного погляду. Значний відсоток червоноармійців були кримінальні типи (визволені з тюрем по революції), що їх удержувано в послуху тільки незвичайним терором або обіцянками грабунку в здобутих містах. Було багато також китайців, які за нужденну пайку хліба сліпо виконували будь-які накази. Нас просто дивувало, як така банда могла перемагати в боях.

Організація червоної армії була значно гірша від нашої, постачання — зовсім зле. Червоноармійці одержували малі харчові пайки, тому грабували мирне населення. Нічого дивного, що всі дрижали перед такою армією грабіжників і насильників і з великою радістю вітали галицькі частини, бо вони приносили з собою завжди безпеку громадянам і правопорядок.

Хоча большевики зобов’язалися видавати для УГА харчі з своїх комор, але ми нічого від них не діставали й мусіли дбати про харчування наших стрільців сами. Старшини-постачальники купували в селян продукти самі, а це була дуже тяжка справа, бо селяни приймали тільки українську валюту, а в крайньому разі «керенки». Большевики дивилися на це дуже косо. Одного разу ЧК перехопила на селі наш купівельний загін, що купував харчі за гроші, зібрані поміж стрільцями й старшинами. Чекісти сконфіскували закуплені продукти й валюту, а людей заарештували. На нашу енерґійну інтервенцію вони вернули харчі, звільнили людей, але замість сконфіскованої української валюти видали свою, що не мала ніякого ходу між населенням. Така поведінка большевиків копала прірву між нами й нашими новими «союзниками».

У справі ідеологічній большевики на частих мітинґах, що їх улаштовував політичний відділ 44 дивізії, згл. його начальник Кручинський, намагалися приєднати наших стрільців до себе своїми гаслами; вони малювали їм, яке то щастя несе комунізм для трудящих, який гарний радянський державний лад. При цьому вони з великою ненавистю нападали на всі інші партії; зокрема плямували вони соціялістів, які не йшли з ними (сд-ів і меншовиків), називали їх «соціялпредателями», тобто соціялістами-зрадниками. Коли Кручинський і його співробітники говорили про їхню ідеологію тільки загально, то наші комуністи, як Затонський, Порайко та їхні аґенти вважали за свій обов’язок ганити поіменно наших державних мужів, наш національний прапор і навіть нацьковували стрільців проти «панів-офіцерів», що, на їхню думку, були такими самими ворогами працюючого люду, як роджені буржуї.¹ Було очевидним, що вони хотіли розшарувати нашу ЧУГА на два ворожі табори, щоб легше прибрати до своїх рук наше стрілецтво.

Але вони не передбачили тих наслідків, що їх викликала така пропаґанда. Стрілецтво не тільки не далося зловити себе на їхні гасла, ба навпаки, воно з тим більшою повагою ставилося до наших національних цінностей, горнулося до старшин щораз більше. Цікаві з цього погляду записки генерала Кравса в його спогаді «За українську справу». Він пише:

«Хоч ми назверх стали червоні, вивісили на будинку, де містилась команда, червоний прапор, носили червоні відзнаки, одначе в нутрі ми були такі, як були до того часу. Стрільців бавило робити з себе комуністів… Наш перехід до большевиків викликав особливе явище: стрільці ще більше прив’язалися до своїх старшин. Це просто аж зворушувало, з якою вірністю й відданістю вони тепер до старшин відносилися. Мене самого вони берегли, наче ока в голові, аби часом мені щось не сталося. Це й є найбільшою чеснотою цього добросердого народу, що він є вірний і прив’язаний і це він найкраще доказав у тих тяжких часах».²

Незабаром по вкладенні нашого договору з большевиками почали появлятися між нами посланці від Затонського, наші землячки, що з одного боку хотіли втиснутися між нас і стежити за нами, і з другого, ширили між стрільцями пропаґанду на користь КПбУ. Між іншим до мене прийшов тоді мій колишній учень з рогатинської гімназії Іван Сірко і просив мене піддержати його в праці. Він був занадто наївний, щоб не зрадити мені своїх задумів. В розмові він закидав змосковська, як наш безсмертний «знімечений Юрко», й підписувався не «Сірко», а «Сирко». Був одягнений також, як москаль. Взагалі робив погане вражіння.

Я відповів йому, що за працею в ревкомі не маю ні часу на політичну працю, ні охоти помагати йому, бо він нагадує мені нашого «землячка з цинковими ґудзиками» на царськім дворі. Шевченко назвав би його «перевертнем», який за марну копійку служить москалям. Від того часу мій «Сирко» більше не показувався мені на очі.³

Але й між нашими старшинами були такі, як, наприклад, Ґадзінський, що, бажаючи приподобатися большевикам, на мітинґах ганили наших політичних діячів і державних мужів, зневажали наш національний прапор і тризуб. Вони один поперед одного старалися здобути собі марку надійних комуністів. Перед у цьому вели два цивільні: Коханенко й Сидоряк.

Але загал нашого стрілецтва виявився характерним. Між селянами, за одним вийнятком, не бувало випадків відступлення від наших національних ідеалів. На пропаґанду посланців Затонського й інших кар’єристів вони реаґували зовсім протилежно, як цього сподівалися большевицькі аґенти.

Відколи у Вінниці почала працювати губчека, до неї вступили деякі наші люди, і це викликало між нами атмосферу недовір’я. Ніхто не знав, кого треба берегтися.

В процесі нашої співпраці з большевиками ми щораз більше переконувалися, що в них була ціла прірва між словами і вчинками. Для них договір з УГА був шматком паперу, не вартим найменшої уваги. Хоча ми застереглися проти встрявання в наші справи з боку будь-якої політичної групи, большевики явно й таємно втискалися між нас, одних намагалися прихилити до себе, проти других нацьковували стрілецтво, щоб остаточно нас розшарувати.

Не раз я згадував тоді слова анархіста Молчанова, який так правдиво оцінював большевиків. З тактичних міркувань большевикам незручно було самим ліквідувати невигідних їм старшин УГА, тому вони закликали наших стрільців «по законам революції» розправлятися з тими «наймитами капіталістів». Але вони не мали найменшого успіху між нашими стрільцями.

Тоді й виявилося, наскільки правильною була вимога Вінницького ревкому УГА, щоб політичні посади в нашій армії були в руках наших людей. Ми не хотіли віддавати нашого стрільця на поталу большевицького комісара. Спочатку нам таки вдавалося назначати на ці посади людей, до яких ми мали повне довір’я. Про тих наших комісарів генерал Кравс каже:

«В найближчих днях прийшли до нас комісари. Це були самі галичани, гідні й браві люди, які в дійсності не були ніякими комуністами. Назвища я на жаль призабув».

З великим признанням він говорить про комісара Федя Замору, що своїм тактом та вмілою поведінкою підносив авторитет старшин серед стрілецтва якраз тоді, коли Затонський та Порайко найбільше проти них аґітували.

Але не всі комісари були такими, як ті, про яких говорить Кравс. До тих, які «грали в большевицьку дудку», стрільці ставилися з великою ненавистю. Напр., таємного донощика Затонського Івана Кая стрільці самі зліквідували.

Розкладова робота большевиків серед галичан мала в наслідку те, що їх симпатії стали схилятися до боротьбістів, хоч їхні гасла й були нам зовсім чужі. Але ж вони були все таки братами по крові, самостійниками, а до того поводилися щодо галичан тактовно, часом помагали нам своїми інтервенціями в большевиків. Тому ми стали зв’язувати наші надії з боротьбістами, а їх злиття з КПбУ викликало велике огірчення в нас. Ми відчували тоді, що станемо жертвою КПбУ. Так воно пізніше й сталося. Наші побоювання цілком здійснилися.