Розділ 45

Звичайно Вольф, виходячи од професора, прощався з Хлиновим на площі. Цього разу він пішов поруч з ним, постукуючи палицею, опустивши спохмурніле обличчя.

— Ви гадаєте, що інженер Гарін зник разом з апаратом після історії у Білль Давре? — спитав він.

— Звісно.

— А оця “кривава знахідка у лісі Фонтенбло” не може бути Гаріним?

— Ви хочете сказати, що Шельга захопив апарат?..

— Саме так…

— Мені це спадало на думку… Так, це було б дуже непогано.

— Ще б пак, — підвівши голову, глузливо мовив Вольф.

Хлинов швидко глянув на співрозмовника. Обоє зупинилися. Здалеку ліхтар освітив обличчя Вольфа, — злу посмішку, холодні очі, вперте підборіддя. Хлинов сказав:

— Принаймні все це тільки здогад, нам поки що нічого сваритись.

— Я розумію, розумію.

— Вольф, я з вами не хитрую, але говорю твердо — треба, щоб апарат Гаріна опинився в СРСР. Одним оцим бажанням я створюю у вас ворога. Слово честі, дорогий Вольф, у вас дуже невиразне уявлення про те, що шкідливо і що корисно для вашої батьківщини.

— Ви хочете мене образити?

— Тьху ти чорт! Хоча — правда. — Хлинов чистісінько по-російському, що зразу відзначив Вольф, збив капелюха вбік, почухав за вухом. — Та хіба після того, як ми перебили одне у одного мільйонів сім людей, можна ще ображатися на слова?.. Ви — німець з голови до п’ят, броньована піхота, виробник машин, у вас і нерви, я гадаю, іншого складу. Слухайте, Вольф, коли апарат Гаріна попаде до рук таких, як ви, чого ви тільки не накоїте…

— Німеччина ніколи не примириться з приниженням.

Вони підійшли до будинку, де на першому поверсі Хлинов наймав кімнату. Мовчки попрощалися. Хлинов увійшов у ворота. Вольф стояв, повільно качаючи між зубами згаслу сигару. Раптом вікно на першому поверсі розчинилось, і стурбований Хлинов визирнув:

— А… Ви ще тут?.. Слава богу! Вольф, телеграма з Парижа, від Шельги. Слухайте: “Злочинець утік. Мене поранено, одужаю не скоро. Небезпека величезна, незмірно загрожує світові. Треба, аби ви приїхали ”.

— Я їду з вами, — сказав Вольф.