Boa constriktor (уривок)

Герман Гольдкремер встав нині дуже злий. Він все такий, кілько разів йому лучається ночувати в Бориславі. А лучається то щотижня раз, в п’ятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу і виплатити ріпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток його доходить до мільйона, ніколи не звірюе чужим очам надзору ані чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичі своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев’янім домику, серед магазинів, завалених бочками кип’ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, все-таки найпорядніший і найкраще положений на весь Борислав, — але знов дарма річ рівняти його до дрогобицьких будинків. Хоть стіни білі і вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні магазини та ще брудніші помешкання людські. Ні зелені свіжої, ні виду всміхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий від нафтового сопуху; у Германа від нього за кождий раз голова крутиться, немов віддуриці. Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання, помежи брудні шопи, помежи глинисті гори, що, мов мурашки, невпинно нишпорять коло законів, — тьфу, чи то люди? Чи такі на світі люди? Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони, — на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно, — від них на сто кроків віє незносний дух нечистоти, сопуху, шинків, зопсуття! І голоси у них — ні, се не людські голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А який позір у тих людей — дикий, зловіщий! Кілька їх, що помимо ранньої пори підхмелені йшли до ям (тверезому годі видержати в глибині!), поглянули в вікно і побачили Германа. Від їх поглядів йому якось стало моторошно. “Такі люде, — подумав собі, — якби виділи мене в багні, то не то, щоби мя не витягли, аіще би мя глибше пхнули”. І ось в якім товаристві приходиться йому, аристократові, проводити цілого півтора дня. (Він сплюнув крізь створене вікно і відвернувся. Його очі живо оббігли комнату — чистеньку веселу світличку. Гладка лакирована підлога, мальовані стіни, круглий столик з оріхового дерева, комода і “писемне” бюрко — ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння .крізь вікна до комнати і золотисто-кровавими переливами грало .на гладких, блискучих предметах. Але очі Германа .відвернулися і від них, — він не міг знести сильного світла. На боковій сті-ні, супроти дверей, у півтіні висів великий образів золочених рамах, — на нім спочили очі Германа. Була се досить жороша і вірно списана .картина тропічної, індійської околиці. Вдалі, повиті синявою мрякою, мріють величезні трое ники — цілі ліси бамбукові Бенгалю. Здається, чуєш, як втій гущавині з легким шумом вітру мішається плачливе скомлення тигра-кровопійці. Ближче к передньому планові ікартини троснику не стає, тільки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всім зносяться живописними групами стрімкі широколисті пальми, царі ростин. На самім переді, трохи збоку, — іменно така група, розкішна, стрійна. Під неї кілька газель прийшло, певне, за пашею. Але необачні звірята не діздріли, що серед величезного зеленого листя сидів страшенний змій-удав (Boa constrictor), сидів на чатах, ждучи на добичу. Вони сміло, безпечно підійшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину — хвилька мертвого переполоху — один блей ухваченої газелі; один і послідній, — а все стадо в дикім розгоні пирскає на всі сторони, тільки одна, найбільша — видко, мати тамтих — зісталася в звоях вужа. Маляр підхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися газелі, а вуж, високо піднявши голову, з всею силою стискає своїми велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати їй кості. Він обкрутив її шию і хребет, а з-посеред закрутів його сорокатого блискучого тіла видко голову бідної жертви. Великі очі, вигнані наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напружені, — голова, немов доочне бачиш, кидається ще в посяідніх судорогах. Зате очі змії блискають таким злорадним, демонічним огнем, такою певністю своєї сили, що мимоволі мороз пробігає по тілі, коли добре йому придивитися. Дивна річ! Герман Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тім образі, а особливо любив цілими годинами вдивлюватися в страшні, сатанським огнем розіскреиі очі змія. Він відразу так йому подобався, що сейчас закупив його два примірники і повісив один у себе в покої в Дрогобичі, а другий в Бориславі. Не раз показував його гостям, жартуючи при тім з дурної газелі, котра сама підсунулася під ніс вужеві. Однако ж на самоті він якось не міг жартувати з вужа. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими очима, — йому здавалося, що сей вуж колись ожие і принесе йому щось незвичайного — велике щастя або велике горе.

Поволі розвіялася густа холодна паморока, що досвіта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засів до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до світлиці таку повінь світла, — поранній холод і глухий віддалений гамір робучого люду — все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Організм, розстроєний учорашньою їздою і домашніми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки і до цифер, що в ній п’ялися величезними стовпами, і до пера з вирізуваною кістяною ручкою, — йому стало так якось солодко, ні одна мисль не шевелилася, тільки віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсім із людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецінь тепер, перший раз після довгих-довгих літ, нестямився і пустив волю всім враженням свого життя — віджити в пам’яті, перейти живо, наглядно поперед свої очі…

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші літа його молодості. Страшна бідність та недоля, що стрітила його при першім виступі на світ, і досі проймає його холодом, дрожжю. Хоть і як не раз йому прикрим стане теперішнє життя, — однако ж він ніколи не бажав і не буде бажати, щоб вернулися йому молоді літа. Ні! Тоті молоді літа висіли прецінь якимось важким прокляттям над його головою — прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першім зароді хороших і добрих способностей душі. Не раз чув він того прокляття в хвилях своїх найбільших спекуляційних удач, — не раз мара давньої нужди затруювала йому найбільшу радість, досипала горечі-полину в солодкі напої багатства і збитку. І досі він живо нагадує тоту напіврозвалену, підгнилу, вогку, нехарну і занедбану хатку на Лану в Дрогобичі, в котрій побачив світ. Стояла вона над самим потоком, напротив старої і ще відразливішої гарбарні, відки щотижня два трудоваті каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пересторону (перію) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побіч хати його матері стояло багато других, подібних. Всі були скопичені так густо, дах у кождої був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що ціла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу сміття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. І воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось світило крізь шпари в стінах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася і відти розходилася на десять миль довкола. В кождій із тих хаток жило по кілька родин, т. є. по кілька сварливих, лінивих і до крайності нехлюйних жидівок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п’ятеро дробини-жиденят. Мужчини, руді, пейсаті жиди, рідко коли сюди зазирали, — найбільше раз в тиждень, у п’ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по більшій часті капцани-міхонохи, міняйли, шматярі, кістярі та бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в місті раз на раз, другі бували тут тільки дуже рідко. Перші воліли не раз переспати де-будь в шинку на лавці, в корчах під голим небом, на холоді, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки і оглушуючого гамору баб та бахурів.

І Германова мати була не ліпша, коли й не гірша других. Хоть ще молода жінка — всього могло їй бути 20, а най 22 — то прецінь вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидівок, так звичайний по наших містах, на вироблення котрого складається і погане, нездорове помешкання, і занедбане виховання, і цілковита недостача людського образования, і передчасне замужжя, і лінивство, і сотки других причин. Герман не пригадує собі, щоб бачив її коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоть на її лиці видні були сліди якої-такої краси. Лице, колись кругле і рум’яне, пожовкло, згризене брудом і нуждою, обвисло вдолину, мов порожній мішок; губи, давніше повні, рум’яні і різко викроєні, посиніли, віддулися, очі помутніли і скаправіли. Чотирнадцять літ від роду вона вийшла замуж, по трьох літах розвелася з чоловіком, котрий не хотів її довше при собі держати і кормити. Старцюго єнна він взяв із собою бог знає куди (він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подріб за платники); молодший, Герман, лишився при матері. Йому було тоді півтора року, коли його родичі розійшлися, — він не затямив ні вітця, ні старшого брата, а пізніше припадком довідався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх найшли аж десь за тиждень коло трупа коня. Взагалі, ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивався дуже поволі і тупо, хорував часто, і найдавніше враження, яке застрягло йому в пам’яті, то його грубий животик, в котрий часто штуркали його другі жидики, мов у бубен. Дитинячі забави серед череди голих, заваляних, круглих дітей пригадуються йому неясно, мов крізь сон. Діти бігають довкола тісного подвір’я поміж двома хатами, побравшися за руки, і верещать щосили, — бігають, доки їм світ не закрутиться, а тоді покотом падуть на землю. А ні, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в гнилій, гарбарським лубом начорно зафарбованій воді потоку, полохаючи величезних довгохвостих щурів, що бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з другими жиденятами долі берегом в потік і як старші жиди, стоячи на мості, реготалися до розпуку з його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причеплені були худі довгі ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам’ять нічліги в тіснім, поганім закамарку, разом з десятком таких, як він, дитенят, — тоті ночі, проведені на вогкій, сирій підлозі, на соломі, що напів перегнила та кипіла черв’яками і бог знає яким гидом; тоті страшні ночі, заглушувані сміхом і плачем дітей, штурканням, бійкою та криком жидівок; тоті безконечні ночі, котрі він проводив скулений в клубок від холоду, після котрих вставав рано горючий і червоний по всім тілі. Ох, тоті страшенні ночі дитинячих літ, що другим світять до пізньої старості ангельськими усміхами та поцілуями матері, тишею та утіхою, першим і посліднім щастям життя, — йому вони були першим і найтяжчим пеклом! Його вони до старості пекли і морозили; сама гадка о них запирала йому дух в груді, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодість мусить в кождім притупити нерви, заглушити голови до тої степені, що нещастя і плач другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нім тільки обридження, але немилосердя. Впрочім, Герман Голйдкремер ніколи й не думав о тім, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз бідні, покривджені ріпниці з нужденними лицями, в лахах, просяклих кип’ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, він сплював, відвертався і казав слузі викидати їх за двері.

Свою матір він нагадує, як, бувало, цілими днями сидить під хатою з панчохою та клубком в руках та репетує хриплим голосом всяку погань, щоби перекри-чати котрунебудь із своїх сусідок, котрій нині прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руці дуже поволі поступала наперед, хоть на перший погляд могло показатися, шо вона плете ненастанно. Не раз цілими місяцями вона носила тогу панчоху і тот сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як все довкола — брудно-сірої. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допік їй яким острим словом, — чалапкала по баюрі розхристана, задихана, охрипла, посиніла з лютості, — а допавши бідного бахура, хапала за волосся і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю. Не раз і Германові діставалося віддгеї, і то дуже прикро. Вона була, як всі ліниві а бідні, дуже уразлива і люта, а в опалості не перебирала, кого б’є, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно, що повалився на землю, обіллятий кров’ю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе і його, того Герман не знав. Знав тільки, що хата, в котрій вони сиділи, не їх, а наймлена, — та й ще пригадує собі високого, грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матір, що така розхристана, і брав її з собою. Часто вечорами і сама мати виходила кудись і не вертала аж над раном.

Таке було життя будущего мільйонера Германа Гольдкремера аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він походив на семилітка, та й то плохо розвиненого. Сили і живості дитинної у нього не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лінивстза і часто сидів-туманів цілими днями на лавці в хаті., хоть мати гнала [його] на місто продавати сірники хлопам або займатися яким другим зарібком, як другі жидики.

Було се літом 1831 року. Страшна нечувана досі пошесть навідала наш край. Довго бігали глухі чутки межи народом, що наближається “кара божа”, довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерті. Аж ось вона і надійшла, сто раз страшніша, як ся надіяли. Цілі села пустіли-вимирали, цілі родини щезали зо світу, як віск на огні. Один не знав про смерть другого, і собі ж смерті вижидаючи. Брат відвертався від брата, отець від сина, щоб не побачити на нім страшного клейма смерті. А хто ще лишився живий, ішов до коршми, пив і горлав пісень в безумній непам’яті. Нікому було потішати безнадійних та сумуючих, нікому було рятувати хорих, що не раз пищали водиці, конаючи в страшенних судорогах. Поміж простими людьми літали страховинні повісті про опирів, що “потинають” людей, а по декотрих селах п’яні, відчайдушні товпи почали навіть палити на огні таких, котрих уважали ніби опирями.

І Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як другі передмістя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стіснені густо в одних хатах, легко одні від других заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, умирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш бог один знає. Котрі були маєтніші, повиїздили при наближенні зарази в гори, на здоровіший воздух, — але зараза і там їх ді гнала, може, лиш де сотий успів вернути назад. Але у Германової матері грошей не було, зарібку не стало і хліба, нічого. Вона серед загальної тривоги валандалася попід хату, без пам’яті від переляку і голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитинячою цікавістю зблизився к тому тілу, посинілому, покорченому, близькому лютої смерті. Йому ще і нині живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безграничноболісний, перекривлений та змінений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тілі. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в тоті страшні хвилі вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, — материнська любов, хоть під грубою оболічкою, не загибла в ній, а проявилася в хвилю найтяжчої муки. Її рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всі жили, всі сустави стягались, то випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попід шкіру щораз видніше набігала синя, ба зеленкувата муравиця.

— Герш, — прохрипіла вона, — не підходи… до… мене!..

Хлопець стояв мов отуманілий. В тій хвилі він дуже мало і дуже невиразно розумів, що воно таке діється. Шарпане судорогами тіло матері почало перекачуватися на всі боки.

— Герш!.. чесно жий! — простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тій хвилі упала лицем на землю.

Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися утікати.

— Води! води! — прохрипіла конаюча, але Герман не міг рушитися з місця, його пам’ять щезла на тот час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від матері, того й сам не знає. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробудив його з того остовпіння, коли і куди спрятали трупа: все то пожерло вічне забуття, вічна непам’ять.

Він очутився вночі серед улиці. Голод рвав його нутро, спрага горло палила, тривога немов кліщами стискала груди. А довкола тиша глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-під землі, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де є ще живі люди, блимає світло, меркотячи в віддалі і, мов острі ножі, прорізуючи пітьму. Малому Германові ще страшніше робиться, коли глядить на тоті світла, — він аж тепер почуває цілу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, коліна підшпотуються і дилькотять, світ починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсвіжив його. Він ходить улицями, щохвилі озираючись. Але голод не перестає йому докучати, прогонює поволі все друге, прогонює і страх і підсуває йому нову, смілу гадку. Германові ніколи довго розважувати, — він тихими кроками, мов кіт, крадеться до першої-ліпшої хати, у котрій не видно світла, де, значить, всі вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена, — добуватися дарма річ, сили нема. Він поповз к другій. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов досередини. Насамперед поліз до полиць, до мисника, — всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хліба. Вхопивши його, він аж стрепенувся і в безумнім переполосі пустився утікати з хати.

Заспокоївши голод, хлопець засунувся під якийсь пліт у лопушшя і заснув мов убитий. Другого дня збудився значно покріплений, — особливо утішив його ясний, теплий, сонячний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по улицях, небагато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хліба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, — голоду не боявся. Аж ось він попав на одну улищо, по котрій возили мерців з трупарні на кладовище — далеко за місто. Він зразу цікаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею довженним рядом, обладовані трумнами, наборзі позбиваними з неструганих дощок. Крик та завід осирочених не вмовкав, — товпами перлися люди різних станів улицею, багато навіть по дорозі падало заражених. Германа пробіг мороз, коли поглядів на ту страшну безконечну процесію, — він щодуху почав утікати з тої улиці, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекі, глухі закавулки. Але ще довго опісля йому причувався гуркіт трумн, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій каменистій улиці, — прочувався йому той плач болісний і лякав його не раз серед тихої ночі.

Куди блукав він до кінця сього дня, як проводив слідуючі, він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий організм надто сильні враження приглушили його пам’ять. Він тямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, і шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хліба. Чим далі, тим більше лишала його пам’ять, йому ставало якось гаряче в голові, у грудях, а перед очима часто крутилися червоні колеса, — вкінці все щезло, темно…

Він прокинувся в якійсь обширній світлиці, в котрій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом, і дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило і косим промінням освічувало блискучу, лакировану, чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других ліжок — стогнання, охання… Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить довкола і заглядає до хорих. Він дуже її злякався і затулив очі. Знов забуття…

Мов крізь сон, до йзго слуху пробивається пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістався і чому — не знає.

Герман не знає і донині, як довго лежав в шпиталі, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його голові, мов відблиски далеких блискавиць.

Був сумний осінній день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіжийвоздух, він почувся такий безсильний, покинений всіми, несвідущий того, що тепер починати, — страх переняв його. серед тої широкої безлюдної улиці, так як колись вночі при виді огників, що тут і там блискали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося перед недугою. Йому збиралося на плач, — але якось здужав перемочи себе і пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті улиці.

— Герш, Герш! А ходи сюда! — крикнув хтось на нього збоку жидівською мовою. Хлопчина обернувся і побачив невеличкого зизоокого жида з рідким жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германові зразу чудно стало, що хоче від нього той незнакомий жидок, — і він мимоволі підійшов к ньому.

— Не пізнаєш мене? — спитав жидок.

Герман кивнув головою і випулив на нього очі.

— Я Іцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, знаєш?

Герман ледвз-не-ледво пригадав собі Іцка, але на згадку о матері, сам не знаючи чому і прощо, заревів на весь голос.

— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли, — що робити? Всі померли, всі до одного, — додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба, і бухер, — всі! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що і ти капорес, а вно ти ще живий!

Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.

— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною. Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.

— Куди?

— До Губич! Там у мене хата є, і кінь є, і візок, — поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, — і твій тато пішов, та, бідний, умер!

Герман не мав куди повернутися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути і того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осінні холоди та сльоти, але люди ще не вспіли отямитися після страшного нещастя. Загалом по улицях рідко видно було чоловіка, а де і показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленіле, що, бачилося, ті люди повиходили йно що з в’язниць, де довгі літа конали в вогкості, холоді, пітьмі та всіляких муках.

Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла іляста земля чіплялася ніг, важила, мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволі і незначно, мов слимаки. Іцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерті приходилося, заким доліз до Іцкового помешкання. Його добродушний опікун і ніс його на руках, і провадив, радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно вночі вони дочапали до цілі, і Герман, скоро допав лавки, повалився і заснув мов забитий.

Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьмениці, на половині дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На північ від села здвигається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищі горбки переходять в другу високу площу, на котрій пишно красується невеличкий, чотириугольний, самий дубовий ліс, Тептюж. Само село розсілося на низькій рівнині, широкій, на яких-де тисячу кроків, котра тягнеться від Бориславського узгір’я геть-геть долі Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться а великою Дністровою долиною. Околиця Губич відзначується тою, властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані острих шпилів височенних Бескидів, ані голих, пошарпаних скал Чорногори, ані стрімких вимулистих урвищ гір задністрянських. Тут круговид у дивній гармонії показує вам чаруючу заманчивість і різновидність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не грандіозна і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій — риси все круглі, лагідні, гармонійні, ріки невеличкі, прудкі, чисті, воздух здоровий, як в горах, але без тої гірської різкості, котра так швидко стає прикрою, — а при тім всім широкий видна далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та осель людських, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею…

Життя Германа пішло тепер дійсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсім сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед всяким “зі своєї віри”. З “гоями” він обходився, як кождий другий, — сварив і антелив одних послідніми словами, підлизувався другим, шахрував і ошукував кождого, де і як міг, не роблячи собі з того зовсім ніякої важності. Взагалі тут Герман перший раз пізнав, що то за народ тоті “гої”, і його хлоп’ячий розум швидко покмітив, що в кождого з “жидівської віри”, так сказати, двоє лиць: одно, котре обертається до хлопа, у всіх однаке: гидке, насмішливе, грізне або хитре, — а друге, котре навертається до своєї віри, і тото лице нічим не різниться від лиць других людей, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка тото “своє” лице було дійсно щире і ласкаве, тож малому Германові, що на своїм віку не зазнав ні ласки, ні вигоди, ні пестощів, аж тепер відкрилася нова, ясніша сторона людського життя. Уже само життя на чистім,-здоровім воздусі було для нього великим щастям. Він, що довгі літа, перші свої літа, душився в затхлім, нездоровім воздусі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми, розкішно надихувався чистого сільського воздуху, аж йому кров живіше грала в тілі і світ крутився, мов п’яному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, простірне, — і Германові той тапчаник з простим сінником і старою бекешею замість ковдри видавався бог знає якою пишною постіллю, відай тому, що і у його опікуна не було ліпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому як міг, — та хоть не раз і не зовсім смачно зладжена, вона смакувала їм якнайліпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик обходився з Германом, як з рівним собі, бачив його зручність і справність і радився з ним, мов зі старшим, перед всяким ділом. Сама його натура, блага і податлива, не приводила йому і на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до беззглядного послуху, як то люблять робити другі опікуни, котрі, хотячи ніби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб’ють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, тумановате і позбавлене власної волі і живості, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що “ось то ми! порядок у нас мусит бути!” — а ні, то на додаток кидають дитині в лице своїм хлібом: “На чиїм візку їдеш, того пісню співай!”

Зимою Іцик почав учити Германа читати і писати, — розуміється, по-жидівськи, бо інакше сам не умів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс в обставинах, так несприяющих розвиткові духової спосібності, що лиш вроджена завзятість могла помочи йому побороти початкові трудності. Його ум, бистрий і попятлпвий в щоденнім житті, в звичайних речах, при науці показувався такий тупий, непам’ятущий і неповоротливий, що навіть терпеливий і добродушний Іцик не раз лютився, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Однако ж, мимо його терпеливості і Германової пильності, вони через зиму не дуже далеко эайшли при неприступнім, механічнім способі науки.

Зате як прийшла весна, настало тепло, погода, — то тоді почалося життя для Германаї Іцик впрягав конину до візка, накупував в місті всілякого подріб’я, якого потребують селяни, і гайда з тим добром по селах! Яка втіха була для Германа сидіти ззаду на возі на скриньці: спереду і ззаду копиці онуч і всілякого “фурфантя”, а понад тими сірими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантавій шапчині, зі здоровими рум’янцями на лицях, рум’яна, весела. Кругом пишні зелені поля, шум’ячі дуброви, блискучі сріблисті річки, а над головою погідне, голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків в одну далеку, стрійну гармонію щастя, величі і спокою.

Надіємося, що вам сподобався цей уривок! Щоб знати, чим все це закінчиться, будь ласка, купіть цю книжку!