2. Підслухав
by Лепкий, Богдан— Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?
— Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?
— Говорять, гетьман непевний чоловік.
— Як то?
— А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.
— Певні?
— Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі…
— Не Войнокі, а Войнорокі…
— Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого…
— Войнорокого…
— Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа.
— А Меншиков?
— Мабуть, послухає, бо не перечив.
— Жаль чоловіка. Такий інтелігентний.
— Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно.
Замовкли.
Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, рішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно — втікати…
Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.
І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув дві добрі пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина, — тільки дощ цяпотить.