2. Підслухав

Кватира була далеко, на передмістю. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривали шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі.

Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг.

— Мені треба до Борзни, сейчас, важне діло.

— Повозом?

— Конем. Поїдеш зі мною.

— Добре, ваша милосте.

— Знаєш тутешні сторони?

— Ще й як.

— Як проведеш щасливо, кінь твій.

— А сідло?

— Ціла збруя твоя.

— Спасибі вашій милості. Проведу.

— Але так, щоб московські вартові не зупинили.

— Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там — поїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно.

— Так їдьмо.

— Зараз?

— Негайно. Возьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!

Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:

— Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш?

— Розумію. А як збудиться хто?

— Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду.

— З листом на двох конях?

— Для скорості, щоб можна пересісти.

— Слухаю.

— Дай мені свою шапку, для себе возьми в котрого з товаришів, мою ткни в який віз.

— Будь ласка.