5. Від’їзд

— Полковнику Ганський!

— Слухаю вашої милості!

— Під чиїм ти регіментом стоїш?

Ганський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів:

— Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи.

— Пам’ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам’ять!

Не дожидаючись відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одно кричали, а козаки друге, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, вернув у свою карету.

Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана.

Орлик їхав біля гетьманової карети.

— Пилипе, — говорив до нього через вікно гетьман, — уважай на Олексія. Я його нарочно не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько.

— Він дійсно нужденно виглядає. Ніби жалується кождому: miser et pauper sum¹.

— Бачиш? Навіть сином царя невелике то щастя бути. Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив ковнір від своєї довгої, непромокаючої бурки.

— А не просив я царевича до своєї карети раз тому, — говорив дальше гетьман, — бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге (тут Мазепа притишив свій голос), бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш?

— Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не завважив.

— Не інакше.

— А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета?

— Так скажеш тоді, що гетьман поїхав другим, трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас.