4. Ганський
by Лепкий, Богдан— Слухаю милості вашої!
— Завтра вранці заходьте знов до мене. Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті прикази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.
До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.
— Увійдіть!
Заскрипіли двері, і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:
Відблеск невгасаючої лампи озарив злегка згорблену стать ніби шляхтича, а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.
Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, сказав:
— Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене. А покажіть голову.
Гість ще більше нагнувся над ліжко господаря, а цей по голові його погладив.
— І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа.
Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.
— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій.
— Для доброго діла варт і життя не пожалувати.
— То правда. Не гнівайтеся, що не свічу світла. Не хочу кликати Кендзеровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна.
— Не тільки тут, скрізь так у політиці буває.
— Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже.
Оба привикали до сумерків і при блесках лампади слідили гру своїх облич.