1. У Жовкві

Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від уха до уха.

— Не люблю я цього Танського, — сказав.

— А це чому?

— Отак, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт.

— Щось ніби Кочубей.

— А гадаєте, панове, що Кочубей певний?

— Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати, — завважив Орлик. — Щодо Ганського, то гадаю, що він, як компанійський полковник…

— Компанійський, охочекомонний чи сердюцький, один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині, — замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі, генеральні старшини і полковники старих, справжніх козацьких полків тримали себе за щось окреме.

— Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники, поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи.

Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.

— А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе.

Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком, ніби швець шкурою, крутить.

— Ні, ні, пане-товаришу, не борони ти генерального судді. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одно горе вийде, — обстоював Горленко.

— Наш судець Чуйкевич куди краща людина.

— Золото, не чоловік!

— А син?

— Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався.

— Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу.

— Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане-товаришу! — завважив Орлик.