Розділ 3

Але тітка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповідання і про усяке страхіття, як і про кохання, і вела далі своє оповідання про страхіття, бо й сама любила усе романтичне, а найбільше страшне. Інколи вночі їй снилось, що її викрадає жених, що вона вже тікає з ним якимись пущами та борами, хоч той жених ніколи й гадки не мав викрадати такої печериці, якою була й замолоду Павлина. Тітка Павлина почала оповідати далі:

— Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже:

«Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богів. Колись давно сам наш Бог втілився на землі в одному крокодилові». І Герман впав ниць і мусив поклонитись крокодилам. Потім вона взяла рицаря за руку, повела в храм і стала з ним перед самими ідолами. В храмі запалали свічки. Жерці вдарили в бубни і почали співати та дико галасувати.

«Впади на землю і поклонись нашим богам», — тихо зашепотіла над самим вухом в рицаря Сандала.

«Не можу, не можу я молитись до цих страшних богів. Це не боги, а чорти!» — обізвався Герман.

Тільки що він сказав ці слова, блиснула блискавка і неначе запалила храм; загримів страшний грім. Дощ полив ливцем, неначе з відра. Грім гуркотів, стугонів, тріщав, аж земля двигтіла. Блискавка неначе вогнем освічувала страшних ідолів. Храм дрижав. Ідоли неначе заворушились на престолах і захитались, неначе були напоготові зійти додолу як живі. На Германа напав страх. А грім тріщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм і впаде на людей. Люди крикнули і почали голосно молитись до богів. Жрець обернувся до людей і промовив: «Між нами в храмі є люди не нашої віри. Шукайте їх! Це через їх сталася така біда!»

«Впади на землю і помолись нашим богам, бо буде тобі лихо!»

— Ой Боже мій, як мені стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далі, — говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрівець зсунувся з колін і впав на підлогу.

В той час і Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотів. В тиші ночі в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев’яним, неначе довбнею.

— Ой Боже мій! Хто ж це стукає в ворота такої пізньої доби? — промовила Олеся, прислухаючись. — Мені страшно!

— То, може, управитель десь запізнився та вертається додому, — втішала тітка, але і в неї самої очі стали перелякані.

Стукіт швидко стих. В кімнаті стало тихо. Обидві жінки довгенько мовчали. Чути було, як Павлина важко дихала від переляку.