Розділ 2

— То-то й горенько… що ці гості незабаром стануть в нас хазяїнами! — сказав Любецький. — Не сподобались мені ці гості За Польщі нам, шляхтичам, і князям, навіть православним, було ліпше. Я сам православний і шкодую за Польщею.

— Але, князю, змінити діла вже не можна. Нові порядки настали на Україні, — сказав Виговський.

— Нові, але для нас дуже недогодні. Погане діло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! — аж крикнув князь і, схопившись з місця, почав ходити по світлиці.

— Князю, сядь! Не ходи! — промовила Любецька до чоловіка.

— За Польщі нам було добре, — говорив князь, трохи не бігаючи по світлиці, — народ робив на нас панщину, платив нам податі як державцям, як давнім князям. Ми мали землі й лісів, скільки хотіли. А тепер що? Хлопи здебільшого пішли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сіл на Поліссі, а з їх тепер користі, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидів я дома і не тікав в Польщу, а мої хлопи десь розбіглись на степи, а ті, що зостались, не послухають, позабирали собі клапті моєї землі, хапають в мене під носом, орють і сіють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтності, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сіл. От і я, хоч і князь, і грецької віри, а зубожів зусім. Не маю за віщо полагодити свій палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на мені аж світиться.

— Князю! Сядь-бо та сиди! Не бігай так швидко! — крикнула Любецька. — Будеш потім стогнати цілу ніч… В князя слабість в ногах, йому не можна так швидко ходити, а він таки ходить, — тихо промовила Любецька до Виговського.

Виговський глянув на старе убрання на князеві. Врівні з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

— Але що ж, князю, маємо робити, коли діло вже сталося? Польща догоджала шляхті, але пригноблювала козаків. От через це й все лихо скоїлось, — несміливо обізвався Виговський.

— Нащо нам козаки? Не люблю я через це козаків! — прохопився князь, никаючи від кутка до кутка, — погані вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! — вже не говорив, а репетував князь і швендяв по світлиці так швидко, неначе йому хто насипав приску¹ за халяви.

— Князю! Сядь, бо цілу ніч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобі судомити ноги. Ой Господи!

— Княгине! Сиди собі, коли тобі незавізно, а до мене не чіпляйся! — одповів з криком Любецький.

— Та годі вже, годі! Тільки дурно себе тривожиш! — обізвалась княгиня і почала тихо розмовляти з Павловською.