Розділ 2

Виговський був убраний в новісінький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Він неначе покращав удвоє. Одлиски позументів грали чудовими золотистими сутінками проти весняного сонця і сипали ясний світ на матово-білі щоки й високе чоло Виговського.

— Ну, тепер похристосуємося! — промовила тітка і тричі поцілувалась з Іваном Остаповичем і, очевидячки, не без смаку. Іван Остапович підступив до Олесі і похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, і очі спустила додолу, одначе не спротивилась і тричі поцілувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач¹, зауважив на це, як на добрий знак для себе.

Вибігли з кімнати і дві дочки Павловської. Старша Маринка, вже шістнадцятилітня тоненька дівчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. І вони обидві похристосувались з Виговським. Посідали за стіл і попоїли свяченого. Тітка веліла подавати страву. По обіді тітка вийшла з світлиці ніби по господарству. Олеся й Іван Остапович зостались вдвох.

Іван Остапович сів на канапі поруч з Олесею. Вона обернулась до його і глянула йому просто в вічі. Дві пари ясних темних, дуже схожих очей стрілися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзі, в його очах, що думав Іван Остапович. Виговський по її очах вгадав відповідь. Він заговорив стиха, щоб його слова не доходили через двері до другої кімнати.

— Олександро Богданівно! Я заїздив коня, поспішаючи до вас в Київ. Не можу всидіти в Чигирині без вас, і день і ніч все про вас думаю. І рано й вечір так і пориває сюди мою душу, як тільки гляну на північ від Чигирина, на зелені ліси та діброви, бо знаю, що за тими дібровами та гаями пробуває чарівниця, що причарувала мене одразу своїми карими очима та високими бровами. Час мені одружитись. Становище моє на Україні високе. Шукав я між нашими козачками дружини, та й.. і… й досі не знайшов. Не такої пари мені треба. Я вас одразу полюбив, як углядів вас вперше. Чи приймете ви моїх старостів, як я пришлю їх сватати вас?

— Прийму… прийму! — сказала сміливо Олеся, ані запикнувшись. — Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тільки… тільки… Ох, будемо мати притичину! — промовила Олеся, зітхнувши і згорнувши руки. — Матимемо таку притичину, що я й сама не відома тому, що вийде з вашого сватання.

— Чому так? — раптово спитав Виговський.

— Мій опікун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вірою кальвін², і мої родичі князівського роду спротивляться і не видадуть мене за вас, — тихо обізвалася Олеся, спустивши очі додолу і задумавшись. Рум’янець одразу згас на її білих щоках, а смуток впав сутінком на рожеві віка, на пишні уста.