Розділ 1

— Ой, запізнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обід! Буде мене гетьман бити, та нікому буде й боронити, — сказав Іван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

— Якби я була там, в Чигирині, я б вас оборонила від гетьмана, — сказала тітка Якилина, випивши меду і втираючи вуста хусточкою.

— А ви, Олено Богданівно, боронили б мене від гетьманської булави? — спитав в Олесі Іван Остапович.

— Авжеж, боронила б, бо шкода як б’ють чоловіка, та ще й нізащо, — обізвалась Олеся, заїдаючи обід маковниками.

— Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидів би я в вас і до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, — сказав Іван Остапович і хапком встав, перехрестився, подякував Павловській за хліб, за сіль та за щиру ласку і почав, прощатись. На прощанні він поцілував тітку Якилину в одне й друге плече. — Ото щира ви людина! Бачуся з вами двічі, знаю вас два дні, а мені здається, що я з вами вік звікував і знав вас бог за від якого часу, — мовив Іван Остапович до Павловської.

— Заходьте ж до нас, як будете в Києві! Не минайте моєї хати! — сказала Павловська до Виговського.

— Хіба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданівно, довго ще будете гостювати в Києві в тітки? — спитав Іван Остапович.

— Та, мабуть, поїду на Полісся після Великодня, як почнеться робота на полі, — сказала Олеся на прощанні.

— То ми ще побачимось, як будемо живі та здорові, бо мене гетьман таки частенько посилає по ділу до Києва, — сказав Іван Остапович і вийшов з покоїв веселої Якилини.