Недоколисана

I

В одного пана було три дочки. Дві ж було — як було, а третя вдалась йому така гарна, що не надивитись, ні налюбуватись, як намальована ходила — найстарша була. Та зате як хороша була, так і вередлива. Ніхто нічим не догодив її ніколи в світі. Як би до ладу не було зроблене, и вона все-таки приключку знайде і торкоче, свариться, лається, а кого може, то й поб’є. Спочатку батько й мати було посварювались на ню, і носом в куток ставляли, і на коліна. Поки ж була меншенька, то ще було слухає; а як на стану стала, то вже й батькам таки ніяково було, а то й сама таки не подавалась, та ще як визвіриться бувало, то й не рад, що зачепив, хоч в мишачу дірку ховайся.

Бачивши, що нічого не помагає, батько й плюнув: “Цур тобі!! пек тобі!! вже не маленька єси, сама шукай світові ладу, а я з тобою кінця не виведу”.

Згодом так і мати зробила: “Роби,— каже,— доню, що тобі любо та мило, а мені вже докучило сваритись на тебе, да таки, бачу, тобі слова мої, як вмерлому кадило”.

Друге б схаменулось; де ж таки! батько й мати цураються, тільки що з хати не женуть; а ця собі байдуже: “Овва,— каже,— менше говоритимете, менше буде клопоту”.

От середульша панянка посваталась, от і весілля наступає. На другу, то вже пливала б у сльозах; а ця вередує, свариться, вганя по надворі, всякого знайде, всякого товче, голомшить,— біда, та й годі.

Віддалась і найменша, вже й діточками кланяються; а найстарша все дівує — ніхто й пальцем не кивнув, ніхто й не крукнув; таку славу по собі пустила, що всі її обходили, як що лихого, нечистого.

— Хай щезає,— кажуть було кавалери,— коли батько з нею не вживеться, то чоловікові й не кажи.

Сумує батько, мати печалиться, а доня гуля, як вода в прірві — що нічим її не спиниш. Хто не знав, то ще було заходжають, і на перший раз вона вміла примаслитись; а при хорошій вроді та при грошах, то й до серця доріженька втерта. Паничі було по першій частині без душі від неї: “Без жовчі,— кажуть,— дівчина! А очі! а брови! ой-ой-ой! і спиш, то вона перед очима”.

А по другім, по третім разі як вийшов без синяка, то дякуй богу.

— Да вона,— кажуть було, втікаючи настрімголів, мабуть, не сповна розуму або осою загодована, що така безпардонна,— чи свій, чи чужий, так і тягне через лоб, не зважає ні на що.

Мати плаче, аж заходиться, що покарав бог такою донечкою; батько ходить сам не свій, наче гроші загубив або наче йому остання худобина відійшла — зсахарив господь Марусю. А приїдуть ті — повіддавані, аж любо оком зглянути; такі молодиці, що куди! і діточки, як квіточки, хороші, коло них звиваються та жебонять любенько. Аж дух радується, ізбоку дивлячись. Що ж би то батькам, якби не та добренька! Да нема на ню ні шлюбу, ні згуби — звивається перед очима, цоконить, б’ється; то, замість веселості, серце розривається, що сплодили таке диво собі на лихо, людям на наругу. Ніхто вже і в двір не загляне, хіба приятелі панові та панині приятельки, а більше ніхто й заром не бува. Далі й це перестало, наче той двір заджумлений стоїть.