Недоколисана

II

Надворі зима — хуртовина, що й світу божого не видати — мете, крутить, гуде, аж палац здвигається, та мороз-мороз! аж голки скачуть. То надворі так — холодно, зима! А в хаті Маруся гарячку поре, аж по́ти ллються, ввесь двір догори дном поставила, розходившись. Слуги плачуть, батько десь заховався, що й [зі] свічкою не знайти; мати також ген-ген, за десятий поріг забігла та сидить собі, співає, щоб того галасу не чути — всі, як поварені, наче на похороні, одна Маруся окунем стає.

Під цю годину, ніхто й не завважив, заїхав перед палац чотирма кіньми, добрими санками розмальованими, якийсь опуганий пан; зліз із санок, обтріпався на рундуку, обібрав лід на вусах та й пішов до палацу. Зостався сам машталір надворі, обернувся кіньми і ворчить сам до себе, дивлячись, як пара з коней встає. Далі хтось вийшов, казав сани в возовню затягти, а коні в станю завести; і знов завіруха гуля. У другого хазяя сільського бодай би гуси герготали, а тут і того не було.

Може, в цю пору хто блудив у полі і духу вже пускається; та що кому до того? Тепер такий світ настав, що один одного рад би в ложці втопити, то з біди врятувати не кажи. Нема, як було давно! все забули!..

— Ага-га! — заговорив пан домашній, як гість до хати ввійшов,— копа літ! копа зим!.. Що це тебе принесло — чи човен, чи весло? чи, може, хуртовина загнала? — додав, уже поцілувавшись.

— Ні те, ні друге, ні третє, а приїхав тебе відвідати.

— Спасибі! Спасибі за пам’ять! Сідай лиш. А то можна подумати, що ми посварились абощо, так давно один у другого не бувавши.

Так вони почали і далі потягли — далі-далі, далі-далі, геть за все переговорили — і за озимину, і за ярину, і за пасіку, не раз сіпак згадали, не раз вуса підкручували та й дійшло аж до дітей.

— А що,— пита гість,— твоя біда — так Марусю величали — ще в тебе на карку чи вже кому другому на плечі сіла?

— В мене ще, та, мабуть, і до смерті не скину.

— Хіба що?

— Немовби й не знаєш, що хрону й собака не нюхає. А вона гірш хрону в носі.

— Як-то гірше? чи вона тобі не вродлива, чи не багата?

— Багата, та зубата, вродлива, та вередлива,— з жалем відказав батько, головою похитуючи, а гість і каже:

— Хоч? Я тобі зятя висватаю — а дзєльни хлопец!..102

— Та цур йому! щоб і костям не було спокою. Не хочу.

— Та не бійся; я все йому розказував, а він каже: “Я й сам все те знаю, а таки посватав би, якби віддали за мене”.

Задумався батько; бо яка б вона не була, а все батькові своя кров.

— Ну як? — запитав гість,— добре, чи що?

— А хто ж він такий? Може, який попович абощо?

— Ні, пане добродзєю!103 з поповичем чи смів би я нависватуватися? просто шляхціц, ще й давнього роду — чловєк шляхетни і бардзо пожондни104 Правда, в калитці гуде воно — гуде, вшак105 же не без гроша.

— Не знаю, що й казати,— озвавсь батько.— Це дочка моя, а хто своїй дитині не жичить добра, той і в пеклі не знайде стільця по собі; да не годиться і чужих дітей кривдити. На твою волю здаюсь.

Через кілька час панна сватача виглядає — причепурилась, прибралась, всякого фантя на себе начіпляла, брязкотиння понавішувала і походжає, як павич, погойдується, наче її на ресори взяв — знать від усіх вона не відродилась була. Далі як розходиться — боже ти мій!

— Гамуйся, дочко! що тобі такого? Негарно ж як, слуги ходитимуть з попідбиваними очима. Сьогодня кавалір буде, а ти таку содому підняла,— заговорила мати.

Маруся й послухала, може, первий раз на віку… Саме на це і кавалір приїхав. “Цс!” — панна каже, і в хаті чути стало, як муха летить. Увечері і посватались.

— Може, ти не знаєш моєї дочки,— каже пан,— може, ти лакомишся на її багатство, а не знаєш, яку біду береш на свою шию? Хоч — я розкажу.

— Ні,— каже той,— і на гроші не лакомлюсь, а знаю все про панну Марусю, та вона мені подобалась, та й годі.

— Коли так,— озвавсь батько,— то боже ж вас благослови!

І помінялись обручками і хустки забрали; судженого, кажуть, і конем не об’їдеш.