Олив’яний перстень (уривок)

IV

Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган (“на той випадок, як нападуть бандити”). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.

Повертались назад, кланялись:

— Прощай, Київ!

— Та невже оце ми таки йдемо?! — сам собі не йняв віри Кость.

— Мені теж аж не віриться чогось, — признався Вітя.

Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.

Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.

— Гей, товариші, час і про ночівлю подумати — сонце заходить!

— Успіємо ще!

А тим часом сонце крадькома наниз — тиць, як у скриню, та й сховалось.

Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.

— Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..

Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.

Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: “А що це за люди? Звідки? Чого?” Жито зразу виросло, як ліс.

Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б’ється дедалі дужче.

Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м’яке бадилля.

Кость спинився, злякано:

— Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить — по шиї надає! Всі спинились.

— Ще подумають, що злодії або бандити.

— Заждіть, хлопці, — надумав Валя, — давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, — заспіваймо.

Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

Ты крестьянин, я рабочий…

Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам’ятають, — мов од села вихором дунуло, і їх, як пір’я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам’ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.

Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта.

Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.

Вітя почав сердито бубоніти.

— Що таке? — спитав Кость.

— Додому треба йти, от що! — рішуче промовив перегодя Вітя.

— Чого? — похмуро обізвався Кость. — Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.

Сиділи, зітхали.

— От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, — бурчав Вітя.

— Та годі тобі, не бубони… Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! — Валі було чогось страшно.

Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули…

— …Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.

Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: “То чого ви злякалися! Край тут — гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!”

Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:

— Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.

На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.

Вагались недовго:

— Ходім! Гайда!

— Тепер, щоб не було, — не вертаться!

Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.