Талісман

Як тут бути? Що зробив би велосипедист? Він би махнув рукою, закричав би, щоб йому не докучали дурницями, тут же попрохав би вибачення за крик і куди-небудь заклопотано побіг би. Піня ж так не міг. Староста на те й староста, щоб усі були задоволені.

Він прийшов до Горбача й запропонував йому помінятись “хуражками”. Але це був такий ловкий, славний кашкетик, так привабно червоніло на йому “околушко”, так, нарешті, Горбач звик до його, що’ мінятись на старий, з порепаним козирком картуз Корнієнка йому страшно було навіть подумать. Він рішуче одмовився. Тоді Піні, само собою, нічого не лишалось, як гарненько прочистити цього франта.

— Ви стидіться, товаришу! Фе! Який же з вас соціаліст, коли ви не хочете поділиться з своїм товаришем, не хочете. Ви повинні ще самі сказать: “У Корнієнка єсть студентська шинеля? Нема. А жовті башмаки є? Нема. А хуражка? Нема. Ну, то я дам йому хуражку”. От так роблять соціалісти. А так, як ви хочете, то се роблять тільки буржуї. Дайте йому хуражку, я вам кажу! Када вам говорить староста, то ви повинні слухатись.

І Горбач мусив віддати свого ловкого, славного картузика з дворянським червоним “околушком”. Мусив, бо так хотів староста.

Або, наприклад, так. У старости суть певні точно визначені адміністративні години. Не можна його цілий день шарпати то за тим, то за сим. Що тобі треба, од такої до такої сміливо звертайся до товариша старости, і все тобі буде зроблено. Ні, дядюшки не такий народ. Вони серед ночі готові сіпать чоловіка, щоб він дав йому паперу й конверт, бо йому чогось, бачите, не спиться, скучно за ріднею й хочеться листа їй написати. Піня в таких випадках був непохитний. “Нема” — і кінець. Я пам’ятаю таку сцену.

Уже вечір. За вікном галасує й б’ється в шибки вітер. Рами тоскно пориплюють, і дме холодом. На нарах подалі від вікна, в напівтемному кутку, лежать анархісти й конституціоналісти в дружному й тісному безладі. Видно ноги, руки, спини, носи. Одні лежать, підклавши під голову подушки, а другі — живіт або коліно сусіди. Але всім зручно й затишно. Вони всі співають “Ревуть-стогнуть”. Це пісня про те, як сиділи колись запорожці в турецькій неволі. Третій рік уже минав за ґратами, а їх усе не йшли виручать “брати, орлята Вкраїни”. І запорожцям було журно. І, мабуть, була якась рідність в долі запорожців з хористами, бо ця пісня співалася завжди з особливим чуттям. Тепер же, під холодне й зле виття вітру, вона співається майже з побожністю. Тимошка строгий, блідий і грізно позира на Живчика, який часто фальшивить. Залєтаєв хмуро-задумливий. Замірайло розм’як і, схиливши голову на довірливо випнутий зад меншовика Зубковського, обережно й любовно заливає своєю октавою усі дефекти Живчика. А очі його мрійно й неодривно кліпають до світла лампочки на загальнім столі.

За цим столом дядя Дум-Дум і Теоретик грають в шахмати. Дядя Дум-Дум похожий на лисого, кучерявого апостола Петра, яким його малюють малярі. Дядя зробив заповіт: коли його будуть вішать, хай перед смертю хто-небудь хоч крізь стінку загра з ним в шахмати. Тоді він помре як слід революціонерові, спокійно й з гідністю. Але тепер він грає, як партач, — пісня йому заважає. Річ у тім, що він пісню також любить і навіть сам співав умильним здавленим тенорком.