Талісман

— Та ви, мабуть, помилились, товаришу, — протиснувся наперед Тимошка. — Підіть ще раз. Та швидше… Що ж це таке? Дірка там… Вартовий зразу побачить… Ах ти ж, господи, хіба можна так. Ідіть!

— Та не можна… Я не піду… Ми всі погибнемо… Це абсурд!.. Я вам кажу, там солдати. Це безумство — іти… Нам треба подумать, — гаряче зашепотів Сердюков.

— Та що думать! — зашипів Залєтаєв. — Ви просто злякались, чорт вас забери, от і все! Ви — боягуз паршивий, дрянь! Ідіть, ви витягнули жеребок, ідіть зараз же!

Сердюков притулився всею спиною до стіни й не рушився. По виразу його лиця видно було, що він ні на крок не відступить з свого місця, хоч би його різали.

— Я не піду… Це безумство, — бурмотів він, і це викликало сліпу, звірячу лють проти його. Хотілось одідрать його від стіни і втовкмачить головою в дірку, — лізь!

В рівчаку піднявся кошмарний, повний непотрібної ненависті, страху, безпорадності гомін. Один шипів, що треба кидать вдруге жеребок, другий тряс за барки Сердюкова, третій рознімав їх і лякливо озирався. Було таке чуття, ніби нас зараз же захоплять усіх.

І от в цей мент, пам’ятаю, мене хтось сильно одпихнув до стіни і проліз наперед. Це був Піня.

— Що тут таке? Ша! Ви сказились, чи що!? — голосним шепотом крикнув він. — Залєтаєв, я вам кажу, киньте, ша! Дайте, я скажу. Ну?!

В голосі його було щось таке, що примусило всіх мимоволі замовкнути. Чулось, що чоловік з таким голосом має підставу так говорити, має щось сказати і скаже те, що нас врятує. Навіть Залєтаєв на мент замовк, не то здивований, не то обурений, не то чекаюче.

— Дайте сюди ваш левольверт! — коротко сказав Піня Сердюкову. В цей момент світло ліхтаря упало на всю його невеличку постать. Він весь дрібно-дрібно дрижав, як дрижить будинок, під яким скажено проноситься поїзд. Сіренькі очі були поширені, і чоловічок у них гостро і чудно чорнів.

Сердюков машинально, покірно подав револьвер.

Піня взяв і повернувся до нас:

— Щоб мені було тут тихо! Я піду замість товариша Сердюкова. Ша! Я подивлюсь і прийду сказать. Потім полізете вже ви. Але ша, бо нас заберуть. Я вже йду.

І він поліз у дірку. Настало гнітюче мовчання, серед якого було чути тільки легке шарудіння землі в норі та наше дихання. Сердюков, як прибитий до ганебного стовпа, стояв, зігнувшись і подивляючи розтеряними, напівбожевільними очимаї Останні похмуро і непорушно стояли на своїх місцях. Навіть дядя не курив.