Голота (уривок)

II

В кухні затихла, потім знов зачалась балачка, але Трохим вже не мішався: він мовчки сидів і постукував пальцями по столі. Зате Андрій якось занадто вже розвеселивсь: балакав, жартував, ганявся за Софійкою і дзвінко, як хлопчик, реготався на всю хату. А рум’янець ще більше червонив йому щоки і наче визирав з живих очей, які стали ще живіші і блискучіші. Він навіть почав вчити Тікая стояти на задніх лапах, але зараз же покинув і знов завів цілий гармидер з Софійкою.

Солома в грубці, спалахнула веселим полум’ям, з казана здіймалася все густіше пара і, лоскочучи роздратований апетит, розходилася по хаті і змішувалася з димом в якийсь особливий, гострий дух. Навіть Тікай не витримав його сили і став пильно дивитись до Килини, замість хвоста ласкаво покручуючи всім задом. Але Килина навіть не помічала його. Вона задумливо, дивлячись кудись за мисник своїми великими, спокійними, як у вола, очима, мішала у казані і, здавалось, нічого не бачила, навіть Андрія, який чогось все спинявся біля неї і навіть ненароком торкався її поважної дужої постаті. Вона тільки злегка одхилялась і все дивилась за мисник. А Тікай все не зводив з неї очей і крутив задом.

— Пішов!.. Ти!.. — тихо проганяла його Маринка, махаючи жмутом соломи. Але він нашвидку озирався на неї, ступав убік декільки ступнів і знов уважно дивився вгору до Килини, мов від сеї його пильності залежала вся справа з вечерею.

— Та палицею його! — порадив Кіндрат Маринці, але та несміло глянула на його і, знов махнувши на Тікая соломою, повернулась до грубки. Трохим, мов виведений з задуми, подивився на них і, довше зупинившись на Тікаєві, раптом усміхнувся і встав з-за столу. Повернувшись спиною до лежанки, він одломив шматок хліба від окрайця, що лежав на столі, і, сховавши в кишеню, підійшов до грубки. Сівши до вогню і піднявши солому, він прутиком знайшов велику жарину і підкотив її до самого краю грубки. Потім з тою ж мовчазною усмішкою поманив до себе Тікая і, одломивши декільки невеличких шматочків хліба, почав кидати їх тому в рот. Тікай покинув платонічне поглядання вгору і залюбки повернувся до Трохима; з голосним плямканням роззявляючи рота до шматочків хліба, зручно хапаючи і в один мент ковтаючи їх, він привітно виляв задом і пильнував кожного Трохимового руху.

Софійка і Андрій покинули видирати одне в одного червоний пояс і разом зо всіма стали дивитись на Трохима, який непомітно накрив жарину одним шматочком хліба, другим підняв її і, хутко заліпивши її обома шматочками, кинув Тікаєві. Той аж зубами плямкнув, роззявляючи рота і хапаючи доволі великий шматок. Крутнувши вдячливо задом, він смаковите заплющив одно око і з тріском розкусив хліб, але зараз же голосно завищав, викинув його з рота і з жалібним, болісним скавучанням забігав по хаті.

— Ха-ха-ха! — зареготались з полу.

— Хе-хе-хе! — гуняво засміявся Юхим, з задоволенням слідкуючи за Тікаєм.

А Трохим стояв з прутиком у руці і, не міняючи своєї усмішки, все так же мовчки дивився на пса, що, побігавши, забився під лавку і почав голосно скавучати.

— А тобі собака хату зайняла? — гнівно звернулась Килина до Трохима. — Тебе б вогнем погодувати!

— А думаєш, не годували? — не дивлячись на неї 1-ї і все-таки однаково всміхаючись, бовкнув він і рушив до столу.

— “Годува-а-ли”! — перекривила його Килина.

— Та ще й як! — раптом озираючись, зиркнув він до неї очима і з такою невимовною злістю зареготався, блиснувши рядом білих зубів, що Килина тільки задивилась на його, поширивши очі.

— Хе-хе-хе! — піддержав його дід Юхим, слідкуючи за Софійкою, яка нахилилась до Тікая і, ніжно милуючи його, силкувалась утішити його ласкавим голосом.

— Поцілуй його, а він тебе, то будете родичі… — насмішкувато порадив Трохим.

— Ух, ти! — встала і гнівно зміряла його з ніг до голови Софійка. — Чистий вовк!

Довгі сині очі її з довгими білявими віями горіли обуренням і гнівом, а веселі, трохи товсті губи аж побіліли з роздратовання.

— Якби могла, я б тобі показала, — додала вона, нервово одходячи до полу.

— Е, якби ж то! — хитнув ніби сумно головою дід Юхим. — Якби то можна було подужати дужчого за нас! А то горе, що тільки слабшого!..

— А ви теж! Піддражнюють! — кинула до його Софійка, сідаючи біля Андрія, який знову ліг на піл і ні словом не обізвався на сцену з Тікаєм.

Дід Юхим хотів щось одмовити, але в цю хвилину у сінях зачулось якесь шарудіння, наче хто мацав руками по стіні, потім одчинились двері й до хати вступив прикажчик Халабуда. Не здіймаючи своєї “каракульної” шапки, поважно заклавши ліву руку в кишеню свого зимового теплого піджака, що зверху був покритий чорною шкурою, а правою чистячи своїм звичаєм ніздрі і погладжуючи чорні, кучеряві вуса і коротеньку круглу бороду, він наче вплив у хату. Вузькі, довгі очі його дивились м’яко, добродушно, а все обличчя його з широким носом, з великим ротом, з низеньким лобом, обличчя, яке, здавалось, хтось, узявши за одстовбурчені вуха, дуже розтяг та так і зоставив, виявляло якусь хитру тихість. Ступивши декільки кроків, він зупинився, понюхав повітря і, хитнувши головою, добродушно сказав:

— Ну, та й воздух же!.. Без сомнєнія, настоящая фіялка… Х-хе!

— Яка хата, такий і воздух, — спокійно сказала Килина. Не дивлячись на його тихість, як тільки він ступив у хату, всі зразу замовкли і ніби напружились. Трохим насупився, дід Юхим зробився поважніший, Кіндрат стулив губи й одійшов до полу, навіть Софійка втихла й заспокоїлась. На Килинину відповідь Халабуда тільки мовчки подивився на неї своїми очима, що визирали з-під густих, кучерявих брів, як з-під стріх, і почав гладити вуса й чистити кінчик носа. Потім заклав руки назад, нахилив голову, подивився на калоші і, знов підвівши голову, звернувся до хлопців, м’яко вимовляючи:

— Завтра ж… хлопці… той… не забувайте: весь той гній, що перед стайнею, нада вивезти аж геть за Косу Межу.

— Увесь? — бовкнув, не дивлячись на Халабуду, Трохим.

— Lслі мало буде, знайдем ще… Затруднєнія не будеть…

— Мало? — скрикнув Гриць. — Та там дай боже за два дні перетаскати!

— Ну-ну, повидім, повидім… Ну, а той… як його… м-м…

Він наче забув і, знов нахиливши голову, став пригадувати:

— Ага! Килино! Ганна, кажись, одходить скоро. Мєс-то ослобоняється. Може б, стала?

— Це прачкою на “білу” кухню? — спитала Килина. Андрій гостро глянув на Халабуду, потім на Килину і прудко перебіг по всіх очима. — помітно було, як по цих Халабудиних словах всі якось надто пильно стали прислухатись і дивитись на Килину.

— Да, прачкою… — байдуже водячи очима по стінах, потвердив Халабуда, не дивлячись на Килину і наче мало цікавлячись її відповіддю.

Килина ж нічого не одмовила, а замість того підійшла до мисника й почала виймати миски, ложки й готувати до вечері.

— Ну, що ж ти? — пильно роздивляючись на сволоки в стелі, спитав він.

— Не хочу! — твердо й рішуче промовила Килина, поважно проходячи повз його з мисками в руках і спокійно дивлячись йому в лице, яке зосталось таким же байдужим і тихим, тільки очі пильно подивились на неї та губи якось втягнулись у рот.

— Як знаєш… — м’яко сказав він і, погладивши вуса, повернувся й, не поспішаючи, вийшов із хати. За ним прожогом вискочив і Тікай, який давно вже ждав цього, крутячись біля дверей. — знов Андрій помітив, що не він один з напруженням ждав її одповіді, але й усі, навіть Трохим, який аж подержав на ній свій занепокоєний, похмурий погляд.

Але не встигла ще Софійка вихопитись на середину хати і, хутко повертаючись до всіх, вилаяти добре Халабуду, як у вікно біля мисника щось раптом застукало і стихло. Всі замовкли.

— Килино! — зачувся знадвору Халабудин голос! Я забил тебе ще сказать щось. Вийди сюда на минуту… Скарєй!

— Ще “скарєй”, — прошепотіла, надувши губи, Софійка. — Удівітєльно! Знаємо, що ти забув… Не ходи, Килино! — звернулась вона до Килини, але та, загадково якось усміхаючись, нічого не одповідаючи, спокійно стягла з жердки свиту, накинула її собі на голову і вийшла з хати.

— Та-а-к… — прогунявив Юхим, спльовуючи вбік і перекладаючи люльку з одного кутка рота в другий. — Хоч так, бабо, сядь, хоч так, а все-таки сядь… Чи на “чорній”, чи на “білій” кухні будеш, а моїх, мовляв, рук не минеш… Хе-хе-хе… Да-а…

Дід Юхим похитав головою і скоса подивився на Андрія. Той з занадто байдужим виглядом, підвівши голову, ходив від лежанки до столу, заклавши руки в кишені піджака і тихо посвистуючи. Тільки на щоках йому грав виразний рум’янець.

— А як думаєте, діду, — кривлячи губи в усмішку, спитав Трохим. — Хто кого обманить: чи вона Халабуду, чи Халабуда її?

Андрій блиснув на його очима й ще дужче почервонів.

— Хто кого? — роздумливо перепитав Юхим. — Як тобі сказать? Вона дівка… одно слово… молодець… О!.. Він тоже… не жменею кашу їсть… Тихенький собі, а спідтишка мішки рве… О… А хто обманить, то вже не звєсно… Да-а… А Андрій зівка дає, то тоже правда! — вмить додав він і подивився на Андрія, що по цій мові, подивившись на діда, зупинився, почервонів, криво-ніяково всміхнувся і, не знаючи певне, що сказать, одійшов і сів на піл.

— їй-богу, зівка дає… — повторив Юхим. — З дівкою так не можна… Дівка… Що дівка?.. Одно слово — женщина, і більше нічого… Просто баба. А баба, як не крути, все до свого кутка моститься… А Килина аж дрижить, щоб хазяйкою стати… Ге! Це дівка не дурна, е-е, не дурна-а… її обманить — не з гори побігти…

Дід Юхим з задоволенням досмоктав люльку і, цюркнувши, плюнув крізь зуби.

— Килина не така… не дасть себе обманити… — якось тихо промовилд Софійка, задумливо дивлячись кудись через світло лампочки, широко розплющивши сині очі. Усмішка її щезла з повних губ, рум’янець кудись пропав, вся вона притихла, якось зігнулась, прив’яла. Стало тихо. Було чути, як лопотів дощ по шибках, як клекотів кандьор у казані, але знадвору не доходило ніякого гомону. Маринка почистила всю картоплю і прибирала на лаві, згортаючи лушпайки в цебер; на полу ледве чулось шепотіння; гудів вітер.

— Так, так… — зітхнув Юхим. — Всякому своє… Той за шматок хліба б’ється, той за хату, бо хліб уже є, а той уже за гарною дівчиною, бо й хата є; а той ще чого…

У сінях зачулась голосна балачка, сміх, тупотня ніг.

— О! Здається, вже й Гриць вернувся! — промовив Кіндрат. — Скоро!

— Е!.. Він по горілку, як на крилах! — усміхнувся Юхим, дивлячись на двері, в яких справді з’явився Гриць. — До сього його мама родила…

— Що! — зараз же закричав той, вступаючи в хату. — Ще не ковтнули язиків?.. Софійко! Сип вечерю, будем гулять!

— по сьому він якось велично вийняв з-за пазухи дві пляшки монопольки і, люб’язно обтерши їх свиткою, поставив на стіл. Поставивши, весело озирнувся і подивився навкруги. Але всі якось мало звернули уваги на горілку. Дід Юхим тільки трохи подержав на ній свій погляд і зараз же перевів очі на Килину, що з тою ж таємничою усмішкою роздягалась біля жердки. Трохим теж зиркнув і знов похнюпився. Софійка сиділа задумлива; Андрій, червоний, знов ходив по хаті.

— Що таке? — здивовано підняв брови Гриць. — Побились, чи що?

Ніхто нічого не одмовив йому.

— За прачку на “білу” кухню кличе, — промовила Килина, підходячи до столу й усміхаючись. — По сім рублів у місяць на їхній одежі…

— По сім? — скрикнула Санька і, схопившись із полу, зстрибнула додолу. Кохтина на грудях у неї була розстібнута, і видко було смугляве тіло; чорне волосся розкудовчилось і пасмами спадало на смугляве лице з дуже загостреним підборіддям, з загостреним носом, з загостреними губами і гострими карими очима. Хутко підбігши до Килини, вона напівздивовано, напівзаздрісно сплеснула руками й озирнулась на всіх.

— Застібнись! — коротко кинула їй Софійка, показуючи головою на груди.

Санька трохи змішалась і почала застібатись.

— Ну, а ти ж що? — застібаючись, глянула вона на Килину, яка з тим же таки виглядом спокійно змітала рукою крихти хліба зі столу…

— Нічого…

— Як “нічого”?

— Так…

— Вона ще поторгується! — бовкнув Трохим, дивлячись на свої пальці, що тарабанили по столі.

Андрій раптом зупинився, озирнувся до Трохима і хотів щось сказати, але знов шарпнувся всім тілом і заходив по хаті.

Килина ж нічого не сказала, наче не чула, і одійшла до мисника.

— Та скажіть же, що тут таке? — запитав Гриць. — Хто сім рублів? За віщо?

— Хм… За віщо? — усміхнувся Юхим. — За роботу!

— Та за яку? Всі засміялись.

— Йди, я тобі скажу, — зачулось із полу.

— Он тобі Петрик скаже, він знає… — хитнув головою Юхим і глянув на Саньку, яка занадто пильно почала обтрусювати поділ спідниці. Гриць широко розплющив очі, подивився на піл, на Саньку і вмить просіяв весь.

— А-а? Гу-у-гу-гу! — зареготався він. — Та бре?

— От тобі й “бре”!

— Халабуда?

— Атож!

— Го-о-го-го-го!..

Всім спершу якось ніяково, а потім дуже весело стало. Почались доволі скоромні жарти, приказки, вигадки. Стягли з полу Петрика, збудили на печі Савку, навіть хотіли чіпать дядька Панаса, та Юхим не дав. Поки Санька й Килина, пораючись біля лежанки, готували вечерю, Петрик став серед хати і, химерно вип’явши вперед живіт і погладжуючи кінчик носа, почав “приставлять” Халабуду. Сам невеличкий, чорненький, з кирпатим куцим носом і товстими, як у орапа, губами, він досить правдиво передражнював прикажчика й до того іноді живо удавав його голос і вирази, що навіть Маринка не здержувалась, забувала свій страх і вибухала голосним дитячим сміхом. Правда, вона зараз же змовкала й несміло дивилась на Килину, але та, здавалось, мало що чула й бачила. Напружено щось думаючи, але поважно, не хапаючись, з м’якими рухами, вона ходила біля казана і тільки іноді позирала до столу своїми великими розумними сірими очима. Навіть Савка, той Савка, що раз у раз ходив з таким виглядом, ніби його тільки що збудили, круглопикий, з засмаженими бронзовими щоками, байдужий до всього, крім їжі та сну, навіть Савка, слухаючи Петрика, широко розпинав рота в усмішку й мимоволі вибухав іноді голосним уривком “ги-и!”. А Андрієві наче веселіше за всіх було. Рум’янець виразно червонив йому щоки й наче цвів під золотистим пухом; молоде обличчя з ямкою на підборідді й трохи піднятою верхньою губою раз по раз дрижало від нервового голосного сміху; рухи були швидкі, напружені. Дід Юхим пихкав люлькою, чвиркав крізь зуби й весело бігав по хаті живими очима; Кіндрат застиг у добродушному посміху; тільки Трохим сидів мовчки, похмуро позираючи іноді до печі гострим, понурим поглядом.

— Та сипте руками там! — вмить повернувся Петрик до Килини й Саньки. — А то Гриць так пече очима пляшки, що й горілку випече!

Потім знов, не слухаючи одповіді, повернувся до столу, заклав руки назад і, дивлячись на ноги, промовив:

— М-м… Грицько Товстогуб… Там ослобоняється мєсто громадського свинопаса… Желаєш?

Грицько Товстогуб аж покотився від задоволення і вже хотів насісти всім своїм тілом на Петрика, коли в сей мент од печі рушила Санька з мискою кандьору в обох руках, і Гриць мусив поступитись.

— Co страхом при-и-ступі-іть! — проспівав Петрик, слідкуючи за тихою, обережною ходою Саньки; потім, щось згадавши, кинувся до столу, схопив пляшки, поставив їх собі на. голову і почав поважно ходити по хаті.

— Ги! — вирвалось у Савки, якому взагалі не в натурі було спокійно дивитись на їжу, а тут ще й горілка.

— Ану! Здурів! — обурилась Санька. — Найшов забавку!

— Дай сюди! — кинувся на його Гриць і, однявши пляшки, одну сховав у кишеню, а другу почав бити дном об долоню. За третім разом затичка вискочила.

— Ну, будіть дядька Панаса, — промовила Килина, ставляючи другу миску на стіл і розкладаючи перед кожним ложки.

Дядько Панас підвівся, почухавсь і почав злазити з полу.

— Виспались, дядьку? — спиталась Софія.

— Е! — махнув рукою Панас, ніби хотів сказати:

“Який там уже сон”, але зараз же схопився за груди і хрипко, надовго закашлявся. Всі якось трохи притихли, слухаючи його кашель, який не хутко скінчився. Утершись і оддихавши, Панас підійшов до столу і сів поруч Юхима, який посунувся трохи по лаві. Рідке, якесь сіре волосся звисало йому на жовте худе обличчя з випнутими щелепами, з рідкою цапиною борідкою; очі між густих зморщок, з червоними жилками на баньках, дивились мутно, в’яло; з болісно зложеного рота виходило хрипке дихання.

— Та хіба за такими мерзавцями заснеш… — з серйозним виглядом промовив Петрик. — Як на жидівськім весіллі всьо рамно!..

— Ух, ти, хороший! — кинула до його Санька, ласкаво дивлячись на його своїми гострими очима, які в ті хвилини, коли вона говорила з ним, ставали ніби м’якші. — вся вона тоді ставала навіть краща: здавалось, гостре підборіддя закруглялось, тонкі губи ставали повніші, ніс притуплявся, смугляві щоки червонились кров’ю, а в голосі щезала та жорстокість, сухість, з якими вона говорила до всіх, і з’являлась якась тепла м’якість.

— Благослови, о-о-тче-е! — раптом загудів Гриць, піднімаючи пляшку й наливаючи в зеленувату опецькувату чарку горілки, і сам перший весело засміявся.

— Благословля-я-ю тебе струпом на всю го-о-оло-ву-у! — козлячим голосом одмовив йому Петрик, допомагаючи Кіндратові присунути довгу лаву до столу.

— От чорти! — засміялась Санька за всіма. Першу чарку піднесли дідові Юхимові. Він узяв її, подивився на всіх, хитнув головою і тихо перехилив у рот. Заплющившись, ковтнув, смаковито, з задоволенням крекнув і почав їсти кандьор. Другу піднесли Панасові. Він також мовчки взяв, байдуже випив і, поставивши чарку на стіл, теж узявся за ложку. Килина спершу одмовилась, але зараз же, усміхнувшись, попросила і зважливо випила. Санька “запишалась” і почала теж одмовлятись, але, як її попрохали, несміло взяла і, кривлячись, почала “пригублювати”, щоразу вертаючи недопиту чарку. Але її припрохували, і вона ще “пригублювала”. Так, “пригублюючи”, й випила всю. Навпаки, Софійка весело хитнула головою, крикнула всім “на здоров’я” і одразу хильнула всю чарку, хильнула й навіть не скривилась. Не проминули й Маринки, яка сиділа між Санькою та Софійкою, і сказали їй випити. Вона покірливо взяла чарку, несміло усміхнулась і разом потягнула в себе всю чарку. Ковтнувши, дуже скривилась, закашлялась і соромливо глянула на всіх очима, в яких аж сльози виступили. Щодо хлопців, то певно, що вони не одмовлялись. Але, коли дійшла черга до Трохима, він тільки скоса глянув на чарку й холодно муркнув:

— Не хочу!

— Не хочеш? — скрикнув здивовано Гриць, держачи чарку; а Савка аж зупинив на півдорозі до рота ложку з кандьором і широко витріщив очі на Трохима.

— А не хоче, то й не треба!.. Нам більше буде! — сухо промовив Андрій.

— Давай! — вмить простяг руку за чаркою Трохим і, всміхаючись своєю чудною усмішкою, додав: — Я й забув, що Андрій заручини справляє… Дай, боже, щастя молодим! — і аж зубами клацнув об чарку, випиваючи горілку.

Андрій почервонів, дехто всміхнувся, декому ніяково стало, а Килина мовчки подивилась на Трохима і, знов потягшись ложкою до миски, сказала всміхаючись:

— Правда, що вовк!

Затихли; тільки чути було плямкання, стук ложок об миски, іноді голосне сякання та тяжке сопіння Савки, який з напруженою увагою й обережністю носив ложку від миски до рота, піддержуючи її шматком хліба.

— Ану! — хитнув Юхим Грицеві головою, підморгуючи до пляшки.

Знов заходила пляшка по руках, знов Санька почала “пригублювати”, знов Петрик, схиливши по-баб’ячи голову на руку, почав жалібним голосом приговорювати до чарки, знов Килина одважно простягла руку за горілкою і з придушеною огидливістю випила її. — знов Маринка покірливо ковтнула, але вже не закашлялась, тільки на всьому її худенькому личку виступив рум’янець та очі зробились сміливіші й веселіші. Але розмова все зривалась: почне хто-небудь, другий додасть — і знов замовкнуть. Почали по третій. Але Килина вже не змогла більше й одмовилась. Санька ще більше “запишалась”, але “пригубила” й третю. А Маринці знов сказали випити, і хоча дехто вступився за неї, але Гриць з веселим сміхом, з запомогою Трохима таки досягав свого, й Маринка випила. Почали й другу “півкварту”.

— Да-а… — протягнув задоволене дід Юхим, витираючи долонею вуса, — от і не думаючи випили. Люди полаялись, а ми поживились. От тако воно й повсігда. Здається, погано лаяться, а з лайки і добре вийшло. От і припорція! Да-а… Так воно на світі вже з давніх-давен ведеться: що одному погано, то другому добре. Ну, ще по одній, та й спочинемо.

За кожною чаркою Трохим насмішкувато дивився на Андрія й неодмінно щось приговорював. Кров ударила йому в лице, й воно стало ще червоніше, наче добре вишарований об цеглу п’ятак. Чорні маленькі очі його заблищали гострим вогнем, усмішка ставала все тоншою, уїдливішою.

— Пиймо хазяйську горілку! — промовив він, простягаючи руку за чаркою. — Вони з нас пили!

Андрій глянув на його.

— А я з тебе пив? — тихо спитав він.

— Ти? Ну, тобі б то я ще й не піддався б!..

— Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Чого ти хочеш од мене?

— Нічого я од тебе не хочу.

— Ні, слухай, Трохиме, — спираючи ложку на край миски, заговорив раптом дрижачим, але щирим, миролюбивим голосом Андрій. — Я вже давно збираюсь тобі сказати. Та й усім. Що я вам зробив?.. Що я тобі?.. Чим я тобі?.. Підожди, дай я скажу. Ти раз у раз чіпляєшся до мене. Чи я тобі поперек дороги став?.. Чи зло яке зробив кому?.. Усі… наче я якийсь… чужий. А я б хотів… Ех!

Він махнув рукою й одвернув трохи голову вбік. Очі йому від горілки й від зворушення блищали, верхня губа нервово здригалась, підборіддя з ямкою й золотистим блискучим пухом почало тремтіти.

— Ану, заплач! — метнувши в його поглядом і усміхаючись, кинув Трохим.

— Ну, й заплачу, то що?.. Я до вас, як до братів. Зо всіма хотів би жити… Трохим каже “хліб одбиває”. А кому я одбив? Га?

— Та що там?.. Та плюнь! Ех! — промовив Грицько також зворушено. — Що було… то… Ет, що там! Ніхто тобі нічого, як і зо всіма…

Але в сей мент Гриців погляд упав на Петрика, який, смішно витягнувши губи вниз і кліпаючи очима, уявляв, що збирається заплакать. — Гриць весело зареготався.

Килина мовчки сиділа й дивилась на кульку з хліба, качаючи її пальцем по столі. Довгі темні вії закрили їй очі й кидали невеличку тінь на чисті ніжні щоки, на яких якраз посередині червоніли два невеличкі, завбільшки в дві копійки, рум’янці. Софія задумливо носила ложку од миски до рота і, не кліпаючи, дивилась напроти кудись через голову Юхимові, що також мовчав і тільки хутко бігав по всіх очима. Тільки Маринка, дядько Панас та Савка, здавалось, мало вважали на балачку, а більше на кандьор.

— А чим я винен, що в мого батька є, а в твого нема? — скрикнув Андрій.

— Та хто тебе винить? — злісно глянув на його Трохим. — — то й чорт тебе бери!..

— Та ти спитай ще, чи є ще в Трохима батько! — усміхнувся дід Юхим.

— Ну, в сього взнаєш, — сказала Санька, — Як чорт той… скільки живе, а що воно, звідки воно — ані словом не похвалиться. Хоч питай, хоч ні…

— Хіба ти порозумнішала б, якби я тобі похвалився, що я й звідки я? — посміхнувся Трохим, не дивлячись на Саньку.

— “Порозумні-і-шала”! — перекривила його Санька, похитавши головою. — Ох, ти, розумний!.. Тільки й зна, щоб укусить когось. Чистий халамидник!.. Не дурно не хоче про себе говорити. Десь багато доброго наробив. Голодрабець!..

Дід Юхим серйозно подивився на неї;

— Це ти… напра-а-сн-о-о, — протяжно прогунявив він. — Нічого, може, чоловік і не наробив, а ти вже… А що Андрій жаліється, дак я йому скажу одну пісню. Гуляла собі, значить, голота, а багач-дукач йшов мимо та й почав сміятись. Нібито: “Гей, за що ж, за що та бідна голота напивається?” А вони йому: “А хто з нас, братця, та буде сміяться, того будем бить!” Та й дали-таки бобу. О! Не насміхайся. Чоловік, може, горе запиває, щоб і не чути, а той ще сміється… Неприятно!

— А хіба я з тебе сміявся коли? — звернувся Андрій до Трохима, але той як скипів:

— Та чого тобі треба?! Не люблю я вас… дукачів… от і все!

— А горілку їхню любиш? Ієхидно вставила Санька. Трохим раптом заспокоївся і, усміхнувшися, кинув:

— А чого ж? З паршивої вівці хоч вовни клапоть.

— То правда! — згодився Юхим. — “То, мовляв, батюшко, вам за упокой, а це таки за здравіє”. Не все те, що ми любимо, дівко, у пригоді стає нам. Бува, що й ворог лютий миліший за батька рідного буває. Так-то, дівко! Дають — хватай, скубуть — тікай!.. А свого не впускай. От тобі й оченаш…

— Амі-і-нь! — проспівав Петрик.

— Да-а! — хитнув головою Юхим. — Всяке шукає кращого… всяке б’ється за себе. Кажуть, гріх тільки про себе думати. Брехня! Гріх не думати про себе! Поки й світу сонця, все на світі дбало й дбатиме тільки про себе!.. Бо так уже положено. А люди вигадали, що треба себе напослідок ставити. Та натура в один бік тягне, а люди в другий, та й виходить — ні богові свічка, ні чортові люлька. А якби кожний ще поміг натурі, як розумні люди роблять, то вийшло б не те. А так… поки дурнів, поти й горя. Ех! Якби-то кожний умів про себе дбати!

— А ви багато надбали? — ущипнула Санька.

— Я? Ні, не багато. Сиве волосся, лисину та 65 літ. От і все…

— Що ж так мало? Не хотіли більше, чи що?

— Ба хотів, та розуму не було. А як поскубли трохи, то й розуму набрався. Тепер би дбати, та сили нема вже. Ну, вип’ємо, чи що?

Панас та дівчата рішуче одмовились. Вони вже й так були напідпитку. Очі всім блищали, щоки зашарілись, рухи стали непевні, а Маринка до того насмілилась, що про щось узялась розпитувати Софійку. Дивилася вона жваво, сміливо, слухала якось жадно-пильно, не спускаючи напружених, блискучих очей з оповідача.

Тільки Софійка, нервово сміючись, сама налила собі і з якимсь завзяттям перехилила горілку в рот.

— Чорт його бери! Гулять так гулять! Правда, Килинко? — озирнулась вона на ту. Червоні ясна над білими зубами ще більше червонили її; сині довгі очі горіли, щоки пал.іли.

— Хай говорять люди! Пхи!.. Удівітельно! Гуляй, і все!

— Вєрно! — гукнув Гриць і так бухнув Кіндрата по спині, що той аж хитнувся вперед усім тілом.

Але інші сиділи якось невесело й задумливо. Андрій потроху стих, ослаб якось, спер голову на руку й дивився кудись мутними очима, поглядаючи іноді на Килину, що не переставала качати кульку. Трохим ще більше насупився.

— Так, та-а-к, — протягнув, зітхнувши, дід Юхим, — от і все. Тепер вставай, діду, бери свою калаталку та йди стерегти чуже добро… — Він трохи помовчав, потім, іронічно всміхнувшись, почав знов: — Жив, робив… А для чого жив, на що робив, то й сам тобі жидівський рабин не скаже. От 65 літ маю, а спитай мене: що я заробив собі? Калаталку, — він хитнув головою. — А все що дурний був. Ех, вернись мені літа мої! Ге! Наплював би я тому в вічі, хто сказав би мені, що себе забувати треба, що за свою долю битись — гріх. Я б йому сказав би!..

— Е, діду! — махнула рукою Санька. — Нічого те не поможе. По правді роби, по правді й буде тобі. От що!..

— То по правді й очі вилізуть, — хрипло промовив Панас, байдуже, в’яло дивлячись поперед себе.

— По правді? — усміхнувся дід. — Ех, дурна ти, дівко, мало каші їла. Та знаєш ти, що таке правда? Правда — то от той самий п’ятак: подивись з одного боку — орел; переверни той самий п’ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду, то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся…

— То, виходить, як мені на користь красти, то й красти можна? — по правді буде?

— А тобто є такий чоловік, щоб не вкрав ні разу на віку? Га? Ех, ти! — святий краде. Що то таке — вкрав?.. Узяв те, чого сам не заробив. Правда, інший все своє життя краде, і добре краде, і живе добре… а другий і погано вкраде, і раз украде — й живе погано. Та то вже біс один, чи мало, чи багато. Е, дівко, дівко. Сидів я й по тюрмах за ту неправду і потом умивався за правду, а тепер бачу, що тої вашої правди ще й досі не бачив. Що, на мою думку, було правдою, то другим було неправдою; що мені неправдою — то другим правдою. А де вона одна правда, то, мабуть, і сам чорт її не бачив, бо і в його є своя правда. Правда, дівко, то все одно, як, бува, та городська бариня. Подивишся ззаду: рівна, гарна; не ногами йде, а пливе; чепурна, пахуча — хоч молись до неї! А подивишся спереду — то так тобі зробиться, наче муху ковтнув, їй-богу! А бариня та ж таки одна…

— А то, мабуть, ті барині, що той… — трохи зам’ялась Софійка, — що… як ви колись казали. Ну, як у нас… нечесні…

— Та кажи прямо! — гукнув Гриць на всю хату. — Шлюхи, та й усе.

— Всякі, всякі. Це я так… для приміру. А там є і шлюхи, і чесні… всякі. Тільки щось чесних тих мало. На мою думку, тих чесних перевішати б усіх на одній гілляці, а пани їх у ручку цілують. От тобі й маєш правду. А шлюхи… Що шлюхи? Такі ж люди, як і ми. Живуть собі. Ге! Та ще й як, бува, живуть. Все одно вже, дума собі, не вернуть… ну, так хоч поживу ж!.. Ну, й живе! Такі люде мають собі всякі перепони, або там сором, або щось інше. А тим що?.. Одно — гуляй, та так гуляй, щоб і на старість вистарчило. Ге!.. Котра гарна та розумна… Одну я знав там… Гарна, канальська дівка… от би не гірше нашої Килини, тільки неначе менша й тонша. Так, скажу вам, не жила, а кипіла. Грішми курила, як я тютюном. У шовках вся. А таки ж з нашого брата, з простих: десь, казала, з Полтавської. Да-а! Правда, трохи, бувало, крадькома сумувала. Ну, та без суму й втіха не така солодка. Живуть!.. Хоч і трохи, та добре!..

— То теж усе правда, що ви казали?.. — підвела голову Килина й роблено байдуже позіхнула.

— А мені чого брехать? — спокійно всміхнувся Юхим. — Піди та подивись сама, коли не віриш. А хочеш, то й сама до них пострижись. Гірше не буде. А будеш жить так, як і не присниться ніколи. Хе-хе-хе!

— Мелі-іть! — якось ніяково всміхнулась Килина і, потягнувшись всім своїм дужим, гарним станом, знов нахилила голову і взялась до кульки.

— Е! Послухать діда, то зразу щасливим будеш! — сказала насмішкувато Санька. — Тільки горе, що дід самі досі тільки сторожа при окономії доскочили. А кажуть, що й по тюрмах сиділи, й по світах бували.

Дід усміхнувся.

— Да-а, і по тюрмах сидів, і по світах бував. Та дурного, дівко, і в церкві б’ють. Така вже планета дурневі. А якби я з розумом робив, то, може б, і не тинявся б оце по скарбах. — Він трохи помовчав, потім почав знов: — Да-а… розум — велике діло. Коли б я з розумом крав, то й по тюрмах не сидів би. Коли хочеш красти, то вже крадь так, щоб хоч і в тюрмі посидіти, так уже потім і пожити. Крадь у того, хто багато має, а ще краще, хто сам краде. Украв раз, та гаразд. А на те, що гріх, плюнь. То гріх для того, у кого береш, а коли він сам братиме, то вже не буде гріх…

— А бог? А правда? — скрикнула Санька.

— Ха-ха-ха! — злісно, терпко зареготався Трохим. — А тобі бог багато дав, хоч ти свята та божа?

— То, по-твойому, вже й бога немає? Трохим тільки ще злісніше зареготався.

— Ні, ти, Трохиме, не смійся, — уважно промовив Юхим. — У бога, брате, треба вірити. Бо наш брат без віри в бога — одна худоба, й більше нічого. Без бога наїті брат — не чоловік. Понімаєш? Ти хоч те візьми: що ти або я? Худоба, та й усе!.. Для чого ти живеш, для чого я… нікоторого понятія нема… Або от наша Маринка! Подивись на неї — ну, для чого вона живе?.. До чого? Навіщо? Залякане, засмоктане. Воно тобі не то що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Всяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне… Кому воно, нащо воно? Собаці, та й то краще, отже, їй-богу, краще: та хоч і виспиться, і полежить, і пограється, а ця… Вона хоч ласку чию бачила?.. Без батька, без матері, байстря… живе тут собі з милості. А для чого живе воно?

Маринка, що впивалась просто в кожне слово, раптом почервоніла вся, сміливо підняла на діда свої залякані очі і промовила:

— Я тепер вже нікого не буду боятися. Я вже тепер… Я не боюсь…

Дехто здивовано, дехто з усмішкою подивились на неї, а дід Юхим похитав головою і сумно сказав:

— Дівчино, дівчино… Не так тебе били, щоб так ти зразу не забоялася. Це горілка, дівчино, не боїться, а не ти… — Маринка хотіла щось сказати, але дід Юхим повернувся до Трохима й заговорив далі: — Ну, а ти, а я, а ми всі тут? Та ж худоба, та й годі! З ранку до вечора, змалечку до сивого волосу тиняєшся по наймах, з роботи не вилазиш, та ще й радий, що з голоду не здихаєш. А разом з тим і Маринка, і ти, і я — люди… Понімаєш: не худоба, а люди. О!.. А чого? Бо ти ще бога маєш. О! А не вір у бога, й виходить, що ти нікоторої разниці з волом або конякою не маєш. А це вже зовсім… обидно. От багатому — друге діло. Багатому панові бога не треба. Нащо панові бог? Йому й так видно, що він не коняка. Він собі знає й бачить на кожному місці, що він людина, бо живе не так, як худоба. От того-то пани так і не дуже-то вірять у бога. А нашому брату треба вірить, треба держатись за бога, бо як одірвешся, то й буде: що ти, що віл — усе одно. А віриш — воно якось і терпиться легше. Все-таки людина, значить, і ти для чогось здався. О!.. Так, Панасе?

Сутулий, жовтий, згорблений Панас трохи підвів свою довгу голову й, ледве дивлячись своїми мутними очима, промовив:

— Коли чоловік має здоровля, то й щастя має. А загубив здоров… — Він не скінчив і глухо закашлявся, похитуючи головою й хапаючись руками за груди. Всі сиділи мовчазні, насуплені, похмурі. Трохим усміхався злісно й жорстоко, а Маринка хутко бігала по всіх очима, наче боялась проґавити хоч одне слово. — Так підождіть же, діду! — крикнула Санька, подумавши. — Що ж ви говорите: і про себе тільки думай, і в бога треба вірити?.. А бог сказав, щоб… що так гріх думати…

Дід Юхим усміхнувся, але, нічого не одмовляючи, встав, перехрестився тричі до ікон, сів знов і, шукаючи люльки в “бруках”, промовив:

— Хоч ти, дівко, й гостра на язик, а все-таки дурна. Понімаєш?

— Ба ні, не понімаю.

— То слухай же… Хіба тобі хто говорить, щоб ти кривдила другого, коли про себе думати будеш?.. А може, воно тоді ще. лучче буде, як усі будуть про себе думати. А то погано, що дурний не дума, а розумний притворяється, що не дума. Та й виходить, що розумному добре, а дурневі — дуля. А хіба бог говорив, щоб одному було добре, а другому погано? Понімаєш?

— Ні, не понімаю.

— Бо дурна. Бог — одне, а гріх — друге. Хіба ти з богом говорила про гріхи?.. З людьми. А люди чого не вигадають? По-панськи — одне гріх, а по-мужицьки — друге. По-жидівськи — одне гріх, а по-нашому — друге. А чия сила, того й правда. А бог один. Понімаєш?

— Ні!

— Ну то йди к чорту!.. Що з тобою патякать! — почав насипати в люльку тютюну.

— Ні, діду! — вмить почав Трохим з якоюсь похмурою ніяковістю. — Це все… може, й так, може, й не так. Не знаю. А от як… приміром… сказать… мені найти таку точку… свою… значить… точку…

— Точку?.. Яку точку? Трохим ніяково усміхнувся.

— Таку точку, щоб… як жить… Таку лінію…

— Та такому, як ти, одна лінія: на Сибір, та й годі! — сухо засміялась Санька.

Очі Трохимові занялись, але він зразу здержався й повернувся знову до діда.

— Ша, не займай його… — звернувся той до Саньки. — Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить. Сміятись не треба. Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах, — то вже не нам знати. А коли хочеш, щоб самій добре було, то поможи йому. Бо і ти, і він — рідні собі. — ти гола, і він голий — значить, і правда одна в вас. Виходить, не сміятися, а помогти треба, бо поможеш йому, то все одно що собі поможеш. Дурна ти, дівко! Якби ти попоходила нічку, другу, та кинула оком на себе, та подумала про життя своє… от і другого понімала б. А нашого брата… попеченого… понімать треба. А таких попечених багато розвелось тепер. Перше то й не чути було, щоб чоловік вік свій тинявся від окономії до окономії. А тепер? І-гі-гі! Мабуть, це вже в двадцятого пана служиш тепер? — звернувся він до Трохима.

— Хай їх чорт лічить, а я вже лік загубив! — з ненавистю промовив той.

— А батьки десь померли?

— Померли.

— Та-ак. А по економіях… скрізь добре було?

— Добре!.. Ех, діду! — вмить спалахнув якось дико Трохим і з силою вдарив кулаком по столі. — Давить мене тут… горить… — Показав він на груди. — Пече, вогнем пече! — сила є, а точки нема…

— Хм!.. — розвів руками Юхим. — Точки?.. Точку, хлопче, не знайдеш зразу. Багато треба сліз ковтнути, багато крові пропустити, щоб твердо стати на свою точку. А ти — чоловік попечений, уразливий. Сам кажеш, горить у тебе. Тобі не покажеш. Сам шукай, та шукай не поза собою… не шукай у чужих, бо в чужих і правда чужа. А коли голодрабець, то в голодрабця й правди шукай. Та думай більше про себе… може, й видумаєш. От я вже додумався; спочити б трохи, та й… — Він махнув тільки рукою. — Та я — не ти. В тебе горить, а в мене вже попіл… Мені б тепер хатинку свою. Ех, хороша то штука — своя хата, хоч здохнуть є де… ніхто вже не вижене тебе, ніхто не штовхне. Сам собі пан! Правда, Килино?

Килина підвела голову, глибоко-глибоко зітхнула і знов нахилилась.

— А мені, знаєте, діду, все одно, — заговорив, червоніючи й широко-широко всміхаючись, Кіндрат. Коли він починав говорити, то раз у раз спочатку трохи червонів. — Чи є хата, чи нема — аби добре було… Може, то через те, що я вже забув, що то — своє хазяйство?.. — Він ще ширше всміхнувся і допитливо подивився навкруги. — Забув уже… Знаю, що як своє хазяйство, то мороки багато; робиш не менше, як і по економіях, а клопоту… аж по вуха… А нема нічого, то й клопоту нема… Аби харч добрий та роботи менше… та платили добре… То й жити якось можна… А що ж робитимеш!

— А як заслабнеш та виженуть тебе? Де здихать будеш без хати? Під тином? — хрипло, похмуро спитав Панас.

— Е! Що там! — раптом скрикнула Софійка, схопившись з місця. — Виженуть — виженуть! Чорт їх бери! Гуляй, та й годі!.. Нащо нам хата! Ось ми з Грицем та Кіндратом підемо в Басарабію або в Таврію на заробітки. Там, кажуть, музики грають, хлопці, дівчата… Гуляй, та й усе… Давайте, діду, я вам наллю!

— Ні! — зважливо крутнув головою Юхим. — Я вже не буду. Гряниця. У мене вже така гряниця: як не дойду, то ще держатимусь, а перейду, так уже прощай: питиму, поки й сорочки не збудуся… А тепер ще холодно… Як вижене Халабуда, то й до Адеса не доберусь… Хай молодші п’ють…

— Кіндрате, пий! — подала чарку Софія. Кіндрат мовчки взяв чарку, випив, утерся і, сплюнувши, почав закусювати хлібом.

— А тепер я! — знов наливаючи, скрикнула Софійка, обводячи всіх блискучими, трохи посоловілими очима. — Гулять так гулять! Правда, Грицю? Ех!

Вона витягла руку з чаркою, підвела голову, крутнула нею і чистим, гарним контральто заспівала:

Там дівчи-на гуляла-а, Ох, дівчина гуляла-а;

— Грицю, поможи, — хитнула вона тому головою. Ну, што ж, кому дєло, гуляла-а!.. —

підхопив Гриць і штовхнув ліктем Кіндрата. Той нашвидку проковтнув хліб, притулив руку до щоки і трохи розбитим, але сердечним голосом уступив у пісню і наче поплив м’яко, рівно угорі:

Ну, што ж, кому дєло, гуляла-а! Ну, какоє кому дєло, гуляла-а! — залунали веселі, буйні згуки в сумній, темній “чорній” кухні.

Софія поставила на стіл налиту чарку, вискочила на середину хати і, топнувши ногою, палко повела плечима, граючи до Гриця очима й усмішкою. Потім раптом повернулась до Савки й, підморгуючи, манячи за собою, весело покликала:

Ходи, милий, не журись! Ходи, любий, не журись!

Савка задоволене “гикав”, а Гриць та Кіндрат, переплітаючись голосами, наче підбадьорювали його:

Ну, што ж, кому дєло, не журись, Разкакоє кому дєло, не журись!

— Ні, стій! Давай другу! — спинився раптом Кіндрат і, не чекаючи нікого, трохи заплющившись, притулив знову руку до щоки і тихо-тихо почав:

Ге-ей, ти горі-і-лочка,
Гей, ти медова-а-а-я-а…
Ге-ей, з ким я тебе пи-ить бу-уду, молодая-а-я!

Сумні згуки заплакали десь під закуреною стелею, перебігли сумом по обличчях і попливли, розлились по хаті. Софія спинилась, прислухалась, потім хутко підбігла до Кіндрата, сіла близько його й, обнявши, притулившись йому до плеча головою, тужливо підхопила:

Гс-е-ей, з ким я тебе пить буду, молодая-я-а!
По хаті наче пройшла сама туга.
Ге-ей, поїхав милий мій В далеку доро-о-огу-у… —

хитнув з болем головою Кіндрат, перекладаючи щоку на праву руку, а лівою обнімаючи Софійку. Ге-ей, мене, молоду-у-ю… — з одчаєм залилась Софія,І …кинув самото-ою… Ге-е-е-ей!..— безнадійно махнув рукою Гриць, вкриваюи їхні голоси своїм густим, свіжим басом, — І …мене, молодую, кинув самото-о-ю-у…

Згуки ридали; здавалось, доля сих сірих, пригнічених людей звідкись випірнула, одяглася в оці згуки й кликала, манила їх кудись. Здавалося, тут, у цій брудній, напівтемній хаті, не було вже ні цього довгого столу з порожніми великими мисками, з розкиданими ложками, з плямами кандьору, не було ні чорної, блискучої від бруду долівки, ні смердючого, важкого повітря, — здавалось, ці згуки вимили цей бруд своїм сумом, налили сюди вільного, чистого повітря, покрили все своїм ніжним, тужливим чуттям.

Килина сиділа, підперши голову рукою, й дивилась, не моргаючи, в світло лампочки. Видно було, що вона не бачила ні співаків, ні Андрія, що, здавивши голову руками, дивився нерухомо в стіл; не бачила Маринки, яка почала жваво прибирати зі столу, — нікого й нічого не бачила. Губи, свіжі й горді, були зложені якось гірко, брови нахмурились, на щоках грав невеличкий рум’янець, високі груди підіймались іноді під довгим, задержаним зітханням.

Ге-е-й, та немає правдоньки на світі! І жалівся Кіндрат, заплющивши очі й журливо схиливши голову на руку. Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити… — з мукою згоджувалась Софійка, притулившись йому до плеча щокою й дивлячись перед собою широкими, синіми, засмученими очима. Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити… — меланхолійно, сумно гудів Гриць, м’яко переливаючись від Кіндратової прими до Софійчиної втори.

Було боляче-сумно.

Дід Юхим сидів, спершись руками в коліна, й задумливо попихкував люлькою.

Панас та Савка тихо перейшли на піл, і хутко стало чути Савчине хропіння; Петрик і Санька сиділи обнявшись на полу і мовчки слухали; Трохим знов тарабанив пальцями по столі, і знов на тонких, синіх губах його грала злісно-іронічна усмішка, тільки гострі, маленькі очі його зробились ще гостріші, лице налилось кров’ю й на лобі грали проти світла лампочки дрібні краплі поту.

Вмить Софійка скинула з свого стану Кіндратову руку, глибоко-глибоко зітхнула й, тріпнувши головою, схопилась і з усмішкою, в якій, здавалось, ще плакала пісня, крикнула:

— Ану його к бісу!.. Ще заплакать можна!.. Давайте краще веселої… Чого нам журиться?.. Горілка є… Давайте, діду, вип’єм. Ет!.. Начхайте!.. Гулять так гулять!.. От і все… Наші пани гуляють, і ми гуляєм… Удівітельно! — Вона, сміючись, підбігла до столу, схопила налиту чарку й, розхлюпуючи горілку, високо підняла її. — Хай люде говорять!.. А нам начхать!.. Правда?.. Хведір каже:

“Шлюха!..” Ну й шлюха, ну то що!.. Шлюхам все можна… Ви й не знаєте: він назвав мене шлюхою… Я не хотіла вам цього говорить, а тепер… пхи!.. Ще й набив, як шлюху! “Ще, — каже, — й шлюхи уміють вередувати”. Ха-ха-ха! А он дід Юхим кажуть, що й шлюхи також люди… Правда, діду?

Вона вже не сміялась, а якось болісно, жалько кривила губи в усмішку й все більше та більше розхлюпувала горілку дрижачою рукою. Потім раптом безсило упала на лаву, випустивши чарку, яка покотилась додолу, припала головою до столу й голосно, здригуючись, заридала. Петрик та Санька, що почали щось шепотіти між собою, зразу змовкли й злякано глянули до столу.

— От тобі й маєш! — тихо промовив Гриць, збентежено дивлячись на всіх своїми лупастими очима і якось криво всміхаючись. — Чого вона?

Килина, наче мало дивуючись цьому, глянула мовчки на Софію і знов стала дивитись у лампочку; тільки в лиці її вже не було задуми, а щось холодне, жорстке, щось тверде і зважливе. Вона навіть не звернула уваги на Андрія, що, зачувши ридання, хутко підвів голову і став дивитись спершу на Софійку, а потім на всіх широко розплющеними очима, в яких злякано дивилось питання.

— Що таке? — звернувся він до Кіндрата, але той нічого не одмовив йому й тільки пильно, напружено, понуро дивився на піл.

— Біжи спитай у свого товариша, Хведора, — усміхнувся Трохим. — Він знає.

— Я тебе не питаю! — спалахнув Андрій, повернувшись до його всім своїм тілом і міряючи очима.

Але Трохим тільки гостро подивився йому в налиті кров’ю очі й байдуже одвернувся.

— Що таке? Чого вона плаче? — нетерпляче, палко скрикнув Андрій, звертаючись до всіх.

— Та нічого… так… — махнув рукою Гриць, встаючи й підходячи до Софійки. — Годі, Софійко! Чорт їх бери… Ет! Що там!.. Удівітельно! — І хотів усміхнутись, але тільки скривився…

— Не займай її, — понуро промовив Юхим. — Хай виплачеться… Горілка її розм’якшила…

Гриць хотів щось сказати, але в цей мент щось стукнуло в одне вікно, потім в друге, потім затупало в сінях і в хату хутко вбігла дівчина в “панській” одежі, цебто в ситцевій довгій спідниці, в кохточці “в талію” і з чистим білим хвартухом на шлейках.

— Дівчата! — зараз же почала вона, захакавшись і важко дишучи. — Ідіть… нам… помагать… посуду перемивать, бо не управимося… Ху!.. Казав Халабуда… А що то у… вас?.. Монополька?.. Диви!.. А що то плаче? — вмить спинилась вона й злякано подивилась на Софійку. — Чого вона? Хто то?

— Софійка, — промовив Гриць.

— Чого ж вона?

— Та… так… Годі, Софійко… Он краще йди в кімнати… На панів подивишся… Фроська прийшла… Посуду перемивать…

Софія трохи стихла, але не підводилась, тільки іноді схлипувала й тоді хиталась всім тілом.

— Чуєш, Софійко, — підсіла до неї Фроська й обняла злегка за стан. — Плюнь на їх!.. Нехай обіжають!.. Лучче пайдьом у комнати… Пущай плачуть ті, што гроші мають… А у нас весело! Панів, пані-ів! Танцюють, грають на хуртоплянах… Вставай, пайдьом! Та й Санька, й Маринка пущай ідуть! — звернулась вона до всіх.

— А я чого туди піду? — сказала Санька.

— “Чого”! Посуду перемивать!

— От не бачила…

— Тю, дурна! Та я б аж побігла! Подаси якомусь панові шубу абощо, то й “на чай” получиш.

— Ну да! — недовірливо протягнула Санька. — Їй-богу! Дурна!

Санька повагалась трохи, потім почала шепотіти щось Петрикові, який незадоволено скривив губи, потім схопилась, зстрибнула з полу і почала хутко шукать на жердці свою хустку.

— Вставай, Софійко, — нахилилась знову Фроська до Софії. — Там харашо! їй-богу! А паничі які понаїжджали, Софійко! Знаєш… — Вона раптом закрила рота рукою й почала щось шепотіти Софійці на вухо, хихикаючи й ніби засоромившись, ховаючи лице кудись їй під плече. Софійка вже не схлипувала, але все-таки не підводилась. Нарешті, коли Фроська щось прошепотіла їй тихо-тихо на вухо, боязко наперед озирнувшись на всіх, вона трохи підвела заплакане, червоне лице з мокрими щоками й припухлим носом і, слабо всміхнувшись, промовила:

— Та невже?

— От тобі хрест святий! — поважно й з запалом перехрестилась Фроська й, наче згадавши щось, знов обняла її й почала шепотіти, дивлячись на Юхима своїм дуже блідим, з синіми жилками обличчям, з синіми кругами під очима й трохи кирпатим носом. Софійка ще ширше всміхнулась і, соромливо глянувши на всіх, почала витирати напнутим на кулак рукавом мокре лице.

— Та брешеш! — раптом засміялась вона, але Фроська ще з більшим запалом почала шепотіти. Тоді Софійка, мов не витримавши, схопилась з місця й весело побігла до жердки.

— Гулять так гулять! — блиснувши до Юхима білими зубами і червоними яснами, крикнула вона й почала стягати з жердки одіж, хутко перебираючи й складаючи набік чуже.

Всім наче трохи легше стало; забалакали, засміялись. Фроська почала оповідать про гостей, широко розплющуючи очі, сплескуючи руками, й мало не за кожним словом божилась.

— Там один оце приїхав, — з жахом приклала вона долоні до своїх блідих щок. — Пуза-а-тий, пузатий, аж у дверя не войдьоть… Усе кашля… А другий — з миндальою… На стьожці збоку висить… Як хрест всьо рамно… Та усі поздравляють його, ручкаються… Та всьо на миндаль ту смотрять… От хрест мене вбий! Бухвечик говорить, що якби й йому таку миндаль, так він би січас в городі трахтир з катеринкою одчинив би… Накажи мене бог! Десь дорога, верно!

— От би таку миндаль украсти, діду! — зареготався Гриць. — Га? Було б на що хату поставити!

— Да-а… — усміхнувся Юхим.

— Санько! — гукнув Гриць. — Ти там зівка не давай… Придивись, де спатиме, та ніччю і підберись до миндалі… Петрик спасибі скаже!

— А як ми вже поженимося, ви будете зо мною ручкаться-поздравлять!.. — промовив важно Петрик. — А вона велика? — звернувся він до Фроськи.

— Та де!.. Як слива завбільшки…

— Пхе! Чортзна-яка миндаль!.. — зневажливо плюнув Петри к.

Софійка та Санька вже одяглись, а Маринці не було чого одягатись. Вона давно вже стояла біля Фроськи і, пильно дивлячись кожному в рот, слухала кожне слово.

— Ну, гайда! — крикнула Фроська, і всі три, весело озираючись, жартівливо прощаючись і сміючись на жарти хлопців, вискочили з хати. За ними хутко заляпала босими ногами Маринка в своїй довгій кохті й брудній ситцевій хустинці на голові.

Стало тихо. Килина поралась біля мисника; Андрій і Трохим сиділи біля столу похмурі й задумливі. Петрик підсів до Гриця і стиха почав якусь пісню. Кіндрат спершу мовчав, потім ледве чутно почав підголосювати;

сумні згуки знову забились, заплакали десь під стелею.

Тим часом дід Юхим набив люльку, запалив її і став виряджатись на “службу”. Напнув на лису голову шапку, з якої виглядала подекуди бавовна, замотав ганчірками подрані чоботи, ув’язав їх мотузками й нап’яв на себе “пальто” своє. Це “пальто” — жовте на плечах, зелене під пахвами, брудне спереду, з великими чорними латками біля кишень і з одним-однісіньким солдатським жовтим ґудзиком біля коміра — було Юхимові і за постіль, і за свиту, і за всі його маєтки, коли не забувать ще про люльку, шапку, “бруки” та ще деякі “вещі”. Нап’явши з кректанням пальто, Юхим тісно підперезався мотузком, пихнув люлькою й, витягши з-під полу дерев’яну калаталку, закалатав нею й промовив:

— А що!.. А ще кажуть, що не козак! Х-хе… Хоч зараз до халамидників… Да-а…

Він щільніше насунув шапку на лоба, пихнув люлькою й зачовгав своїми обмотаними в ганчірки чобітьми з хати.

Надіємося, що вам сподобався цей уривок! Щоб знати, чим все це закінчиться, будь ласка, купіть цю книжку!