Втеча

Військовий корабель кружляв деякий час над скелями Священного Порога, потім одплив у напрямку Азори й десь там сів. Тільки тоді Іха й Гусєв змогли спуститися вниз. На витоптаному майданчику вони побачили Лося, — він лежав недалеко від входу до печери, уткнувшись обличчям в мох, в калюжі крові.

Гусєв узяв його на руки, — Лось не дихав, очі щільно заплющені, на грудях, на голові запеклася кров. Аеліти ніде не було. Іха голосила, збираючи в печері її речі. Вона не знайшла тільки плаща з капюшоном, — мабуть, Аелі-ту, мертву або живу, загорнули в плащ, повезли на кораблі.

Іха зав’язала в клуночок те, що лишилося від “народженої з світла зірок”, Гусєв перекинув Лося через плече, і вони пішли назад через мости над киплячим у темряві озером, сходинками, що зависали над туманною прірвою, — цією дорогою вертався колись Магацитл, несучи прив’язаний до прядки смугастий фартух дівчини Аолів — звістку миру і життя.

Нагорі Гусєв вивів з печери човна і посадив у нього Лося, загорнутого в простирадло, затягнув пояс, насунув глибше шолом і суворо мовив:

— Живим мене не візьмуть. Ну, коли вже доберуся до Землі… Ми сюди повернемось… — Він вліз у човен, розібрав рулі. — А ви, друзі, йдіть додому чи ще куди. Не згадуйте лихом. — Він перехилився через борт і за руку попрощався з механіком та Іхою. — Тебе з собою не кличу. Іхонько: лечу на неминучу смерть. Дякую, голубко, за любов, цього ми, Сини Неба, не забуваємо, отак. Прощай.

Він примружився на сонце, кивнув підборіддям і злетів у синяву. Довго дивились Іха та хлопчик у сірій шубці, як одлітав Син Неба. Вони не помітили, що з півдня, з-за місячних скель, піднялася, перетинаючи йому шлях, крилата цятка. Коли Гусєв зник у сонячних потоках, Іха впала на замшіле каміння в такому відчаї, що хлопчик злякався — чи не покинула й вона печальну Туму.

– Іхо, Іхо, — жалібно повторював він, — хо туа мірра — туа мурра.

Гусєв не одразу помітив військовий корабель, який перетинав йому шлях. Поглядаючи на карту, на скелі Лізіа-зіри, що підпливали, він тримав курс на схід, до кактусо-них полів, де лишився апарат.

Позад нього, у човні, відкинувшись, сидів Лось, вкритий липким простирадлом, яке майоріло од вітру. Лось був нерухомий і наче спав, — у його тілі не було потворної безглуздості трупа. Гусєв тільки тепер відчув, який дорогий йому товариш.

Нещастя сталося так. Гусєв, Іхонька і механік сиділи тоді в печері, біля човна, — сміялися. Раптом унизу пролунали постріли. Потім — зойк. І за хвилину з прірви злетів як шуліка військовий корабель, кинувши на майданчику непритомного Лося, — і заходився кружляти, видивлятися.

Гусєв плюнув через борт — так остобісів йому Марс. “Тільки б дістатися до апарата, влити Лосеві “ковток спирту”. Він поторкав його, — теплий; відтоді як Гусєв підібрав тіло на майданчику, в ньому не було помітно задубіння. “Дасть бог — віддишеться. — Гусєв по собі знав слабку дію марсіанських куль. — Але надто вже довго триває непритомність”. Він занепокоєно обернувся до сонця, що хилилося до вечірнього пругу, і в ту мить побачив корабель, котрий падав з висоти.

Гусєв одразу ж повернув на північ, уникаючи зустрічі. Корабель повернув. Час од часу на ньому з’являлися жовтуваті димочки пострілів. Тоді Гусєв став набирати висоту, розраховуючи під час спуску подвоїти швидкість і втекти від переслідувача.

У вухах свистів крижаний вітер, сльози застилали очі, замерзали па віях. Зграя бридких іхі, неохайно махаючи крилами, кинулася було на човен, але промахнулась і відстала. Гусєв давно вже втратив напрямок. Кров била в скроні, розріджене повітря стьобало крижаними батогами. Тоді Гусєв повним ходом пішов униз. Корабель одстав і зник за обрієм.

Тепер унизу лежала, скільки сягало око, мідно-червона пустеля. Ні деревця, ні життя довкола. Сама тільки тінь, од човна летіла по плоских пагорках, хвилях піску, по тріщинах кам’янистого грунту, що поблискував, мов скло. Де-не-де на пагорках кидали понуру тінь руїни жител. Цю пустелю скрізь борознили висохлі річища каналів.

Сонце хилилося нижче до рівного краю пісків, розливалося мідне, тужливе сяйво заходу, а Гусєв усе ще бачив унизу хвилі піску, пагорки, руїни Туми, що вмирала, припадаючи порохом.

Швидко настала ніч. Гусєв спустився і сів на піщаній рівнині. Виліз із човна, відігнув на обличчі Лося простирадло, трохи одкрив його повіки, притулився вухом до серця, — Лось сидів ні живий ні мертвий. У нього на мізинці Гусєв помітив кільце, на ланцюжку висів одкритий флакончик.

— Ех, пустеля, — сказав Гусєв, відходячи од човна. Крижані зірки загорілися у неосяжно-високому чорному небі. Піски видавалися сірими від їхнього світла. Було так тихо, що Гусєв чув шурхіт піску, який осипався в глибокому сліду ноги… Мучила спрага. Насувалася туга. — Ех, пустеля! — Гусєв вернувся в човен, сів до рулів.

Куди летіти? Рисунок зірок був дикий і незнайомий.

Гусєв запустив мотор, але гвинт ліниво крутнувся і став. Мотор не працював — коробка з-вибуховим порошком була порожня.

— Ну гаразд, — стиха мовив Гусєв. Знову виліз із човна, засунув палицю ззаду, за пояс, витяг Лося. — Ходімо, Мстиславе Сергійовичу, — поклав його на плече і пішов, грузнучи по кісточки в піску.

Йшов довго. Дійшов до пагорба, поклав Лося на якісь засипані піском сходи, оглянувся на самітню в зірчастому світлі колону на пагорбі і ліг ницьма. Смертельна втома, як одплив, зашуміла в крові.

Він не знав, чи довго так пролежав нерухомо. Пісок освіжав, холола кров. Тоді Гусєв сів, — тужливо підвів голову. Невисоко над пустелею стояла червонувата похмура зірка. Вона скидалася на око великого птаха. Гусєв дивився на неї, роззявивши рота.

— Земля. — Схопив Лося і побіг у напрямку зірки.

Він знав тепер, де лежить апарат.

Дихаючи з свистом, обливаючись потом, Гусєв величезними стрибками долав рівчаки, люто скрикував, спотикаючись об каміння, біг, біг, — а перед ним плив близький темний обрій пустелі. Кілька разів Гусєв лягав обличчям у холодний пісок, щоб освіжити хоч парою вологи пересохлий рот. Підхоплював товариша і знову йшов, поглядаючи на червонуваті промені Землі. Його величезна тінь самітно рухалася серед світового кладовища.

Зійшла гострим серпом щербата Олла. Серед ночі зійшла кругла Ліхта, — світло її було лагідне і сріблясте, подвійні тіні впали від хвиль піску. Обидва ці дивні місяці попливли — один угору, другий на ущерб. У їхньому світлі померк Талцетл. Вдалині здійнялися крижані вершини Лізіазіри.

Пустеля кінчилася. Незабаром мало світати. Гусєв вийшов у кактусові поля. Повалив ногою одну рослину і жадібно наситився її ніби живим водянистим м’ясом. Зірки гасли. В бузковому небі виступали рожеві краї хмар. І ось Гусєв почув, наче удари залізних валків, одноманітний металічний стукіт, виразний і чіткий у ранковій тиші. Гусєв скоро зрозумів його значення: над кактусовими заростями стирчали три ґратчасті щогли військового корабля-переслідувача. Удари долинали звідти — це марсіани руйнували апарат.

Гусєв побіг, ховаючись серед кактусів, і водночас побачив і корабель, і рядом з ним величезний іржавий горб апарата. Десятка зо два марсіан били по його клепаній обшивці великими молотками. Видно, робота щойно почалася. Гусєв поклав Лося на пісок, витяг із-за пояса палицю.

— Я вам, сучі сини! — не своїм голосом заволав Гусєв, вискакуючи з-за кактусів.

Підбіг до корабля і ударом палиці розтрощив металеве крило, збив щоглу, вдарив у борт, як у діжку. З корабля вискочили солдати. Кидаючи зброю, горохом сипонули з палуби, побігли врозтіч. Солдати, які розбивали апарат, тихо виючи, поповзли борознами, зникли в заростях. За хвилину все поле спорожніло, — такий великий був жах перед всюдисущим, невразливим для смерті Сином Неба.

Гусєв одгвинтив люк, підтяг Лося, і обидва Сини Неба зникли всередині яйця. Кришка зачинилася. Тоді марсіани, які причаїлися за кактусами, побачили незвичайне і разюче видовище.

Величезне іржаве яйце завбільшки з будинок загуркотіло, з-під нього знялися коричневі хмари куряви і диму. Під страшними ударами Тума задрижала. Сповнюючи повітря ревом і громовим гуркотом, гігантське яйце застрибало по кактусовому полю. Повисло в хмарах куряви і, як метеор, шугнуло в небо, несучи з собою лютих Магацитлів на їхню батьківщину.